11 грудня, у двадцять шосту Неділю після П’ятидесятниці, Божественну літургію та всеношну напередодні у соборі Різдва Богородиці звершив настоятель собору протоієрей Михаїл Терещенко. Також 11 грудня Свята Православна Церква вшановує пам’ять преподобномученика Стефана Нового. За богослужінням було піднесено особливі прохання і молитви за припинення війни та багатостражденний український народ.
Зцілення скорченої жінки
Юдеї, виконуючи старозавітний закон Мойсея, кожну суботу збиралися в синагогах для читання і навчання Закону. Проповідуючи Євангеліє Царства, Спаситель часто навчав і в синагозі. При цьому, за кожним кроком Христа завжди слідкували Його вороги – фарисеї і садукеї. Вони були серед людей, які слухали Його проповіді, були присутніми у синагогах, де навчав Ісус, і завжди у словах і вчинках Спасителя намагались віднайти моменти, згідно з якими в майбутньому можна було б звинуватити Його. Дуже часто вони вдавались до спокусливих запитань, щоб, почувши відповідь, звинуватити Господа у тому, що Він порушує їхній Закон чи традиції. Так сталось і у випадку, про який розповідає нам євангелист Лука про зцілення скорченої жінки у суботу.
Одного разу, проповідуючи у юдейській синагозі в суботу, Спаситель між людьми побачив жінку, яка понад вісімнадцять років була скорченою і не могла випростатись, бо мала духа немочі. Не дивлячись на хворобу, нещасна жінка не переставала приходити в синагогу. Вона приходила сюди з надією, що тут отримає розраду в немочі і отримає зцілення. Господь, побачивши тверду віру жінки, змилосердився над нею і, покликавши її, сказав: «Жінко, ти звільнена від недуги твоєї. І поклав на неї руки; і вона зараз же випросталась і почала славити Бога» (Лк. 13: 12 – 13). Жінка після покладання на неї рук Господа Ісуса Христа одразу ж відчула, що стала здоровою, і почала голосно прославляти Бога, Який зглянувся на неї, почув її молитви і зцілив від довгої і страшної хвороби.
Однак її подяку і прославлення Божого імені раптово припинив начальник тієї синагоги. Цей чоловік, подібно до фарисеїв, розлютився на Спасителя за те, що Він сотворив зцілення в суботу, вважаючи це порушенням Закону, даного Мойсеєм. Знаючи, як різко Господь викривав книжників і фарисеїв за буквальне розуміння і виконання старозавітного закону, старійшина звернувся до народу, бажаючи почути підтримку від присутніх людей. «Є шість днів, – говорив він, – в які дозволено робити; в ті і приходьте зцілятися, а не в день суботній» (Лк. 13: 14). Але не з ревності до Закону, а через свою заздрість начальник висловив докір і жінці, і Господу. Він, говорячи про зцілення жінки у святий день, своїми словами ставив під сумнів особу Ісуса. «Якою силою, – думав він, – Ісус звершує чудеса? Якщо Божественною, то чому Він порушує наші звичаї і Богом даний Закон, який говорить нічого не робити в суботу? Чи не бісівською силою Він чинить Свої чудеса?». Спаситель, розуміючи підступність його думок і слів, викрив його неправдиву ревність щодо «дня Господнього». «Лицеміре, – сказав Ісус, – чи не відв’язує кожний з вас у суботу вола свого або осла від ясел і не веде напувати. А цю дочку Авраамову, яку зв’язав сатана ось уже вісімнадцятий рік, чи не належало визволити від цих пут у день суботній?» (Лк. 13: 15 – 16).
Іншими словами кажучи, звичайні щоденні господарські турботи не заперечувались тлумачами Закону; всі робили певні справи, не думаючи, що можуть порушити Закон. Якщо ж юдеї можуть турбуватися про потреби своїх тварин, то як же може не турбуватись про діла милосердя для своїх рабів Той, Хто і є всецілим Милосердям і Любов’ю. Саме тому Спаситель і називає цього чоловіка лицеміром. За словами святого Іоана Золотоустого, це справедливо, тому що він показував себе охоронцем Богом даного Закону, а насправді ним керувала заздрість: не те розлютило його, що порушується субота, а те, що прославився Христос. А за зцілення «дочки Авраама», природної юдейки, турбота про яку лежала на цьому начальникові, він повинен був дякувати Господу за Його благодіяння, а не докоряти.
Але подія сьогоднішнього євангельського читання містить у собі ще один глибокий повчальний зміст. У суботній день, день спокою, Господь позбавив нещасну скорчену жінку її хвороби. Він зробив це не для того, щоб привести у гнів фарисеїв. Спаситель багатьох людей зціляв у суботу, і цим зціленням у день спокою Господь закликає всіх нас шукати для себе позбавлення від всіх тягарів і турбот, якими наповнене наше життя. «Шість днів працюй, – говорить Господь, – і виконуй у них справи твої, а день сьомий – віддай Господу Богу Твоєму» (Вих. 20: 9 – 10). У сьомий день спочив і Бог від усіх діл своїх, які чинив (Бут. 2: 2), тобто не віддалився від світу, не перестав піклуватися про світ, а віддав цей день людству.
Завжди славимий Бог потребує і від всіх нас, щоб для Його прославлення був призначений певний час, час спокою, щоб ми, залишивши свої турботи, могли принести щирі молитви і прославлення Його Пресвятого імені. Шість днів Господь дав нам для того, щоб ми трудились, задовольняючи свої життєві потреби, Собі ж виділив тільки один день, але і цей день Творець дав для нас, для нашого ж спасіння. У Старому Завіті люди шанували суботу – останній день, у який Бог спочив від усіх діл своїх. У Новому Завіті субота втратила свою актуальність. Старий Завіт був тінню прийдешніх благ, пророцтвом, яке обіцяло прихід Месії. Христос же прийшов для того, щоб доповнити Закон. Він прийшов не зруйнувати його, не відмінити, а надати йому нового значення. Не порушив Спаситель жодної старозавітної традиції, не відмінив жодної заповіді, але наповнив все існуюче новим змістом. Саме тому Христос і говорив до фарисеїв, що «Син Людський є господарем і суботи» (Мф. 12: 8 ) і «субота для людини, а не людина для суботи» (Мк. 2: 27). Тобто добрі і корисні для нашого спасіння справи можна і навіть потрібно робити у будь-який, а особливо святковий день.
Що ж стосується «дня Господнього», то ми, християни, святкуємо перший день тижня, тобто неділю. Неділя – це день, в який воскрес Спаситель. Святкуючи день Воскресіння Христового, ми згадуємо той день, в який визволились від рабства гріха, прокляття і смерті. Але як ми святкуємо? Чи надаємо ми цьому дню потрібного значення? Люди звикли думати, що недільний чи святковий день призначений для того, щоб відпочити від повсякденної праці і набрались сил для її продовження. В деякій мірі це правда. Та насправді Господь дав нам день спокою для того, щоб наша жадібність не привела нас до передчасної смерті. Якщо б не було цього закону, то ненаситна людська природа знищила б себе постійною працею. Але при цьому не потрібно забувати про Бога.
Людина приділяє для себе шість, а то й сім днів в тиждень, а для Бога бракує часу. Ми впродовж всього життя дбаємо про тіло, про те, щоб бути ситими, одягненими, щоб був дах над головою, а про душу забуваємо. Забуваємо про те, що душа, так само як і тіло, потребує їжі, але духовної. «Тиждень має сто шістдесят вісім годин, – говорить святитель Іоан Золотоуст, – із них Бог призначив для Себе тільки одну – і ти витрачаєш її на світські, інколи і непотрібні заняття». Ворог роду людського – диявол, бажаючи позбавити творіння Боже спасіння, посилає людям безліч турбот, на які їм бракує повсякденного часу. Тому вони, нехтуючи святковим днем і богослужінням, вирішують справи тимчасові замість того, щоб подбати про спасіння душі і вічність. Тоді як люди, які присвячують святковий чи недільний день Господу, отримують духові сили, а їхні душі наповнюються миром, терпінням і милосердям. Ось чому Господь вимагає від кожної людини присвячувати один день тижня Йому, бо це корисно для нашого ж спасіння.
Дорогі браття і сестри! Порушуючи Богом даний закон, а в тому числі і четверту заповідь Божу, людство все більше і більше стає незадоволеним життям. Всім, хто живе на землі, бракує миру і любові в душі. І замість того, щоб шукати спокій душам нашим у Господі, ми шукаємо його у розвагах і непотрібних речах. В наш час у людей, навіть і православних, пропало відчуття святості недільного чи будь-якого іншого святкового дня. Свято ми перетворили на пустоту, яка не корисна, а навіть пагубна для нас. Тоді як кожен недільний чи святковий день – це день спокою і для тіла, і для душі. В цей час душі найлегше отримати мир і спокій і наблизитись до Бога. Саме в такі дні ми повинні намагатись якомога більше молитись і перебувати у благоговійному єднанні з Богом. А це можливе тільки тоді, коли наша душа звільниться від життєвих турбот. Саме тому скиньмо із себе тягар повсякденних справ, очистьмо розум від непотрібних думок і намагаймося зробити хоч одну справу, яка буде корисною для спасіння нашої душі.
Святий преподобномученик і сповідник Стефан Новий народився 715 року в Константинополі у благочестивій християнській сім’ї. Батьки його, маючи двох дочок, благали Господа про народження сина. Новонародженого Стефана мати принесла до Влахернського храму в ім’я Пресвятої Богородиці та присвятила Богу.
Тоді імператор Лев Ісавр (716–741) почав гоніння на святі ікони та на їхніх шанувальників. Прихильники іконоборчої єресі за підтримки царя захоплювали чільні позиції в імперії та Церкві. Переслідуване сильними світу цього православ’я зберігалося у віддалених від столиці монастирях, у відокремлених келіях та серцях мужніх і вірних послідовників. Православні батьки святого Стефана, засмучені оточуючою безбожністю, пішли з Константинополя до Віфінії, а свого шістнадцятирічного сина віддали на послух блаженному Іоанну, що подвизався в відокремленому місці на горі святого Оксентія. Більше 15 років пробув святий Стефан у блаженного Іоанна, цілком віддавши свою волю цьому духоносному старцю, навчаючись у нього чернечому діянню. Тут же Стефан отримав звістку про те, що помер його батько, а мати та сестри прийняли чернечий постриг.
Через деякий час помер і наставник святого, блаженний Іван. З глибоким сумом Стефан поховав чесне тіло, а сам продовжував чернецький подвиг у його печері. Незабаром до подвижника почали приходити ченці, які хотіли вчитися в нього доброчесного і рятівного життя, поступово утворився монастир, ігуменом якого став святий Стефан. У сорокадворічному віці ігумен Стефан залишив створену ним обитель та пішов на іншу гору, на вершині якої, у відокремленій келії, був у глибокому затворі. Однак і тут незабаром утворилася громада ченців, які шукають духовного наставництва святого Стефана.
Льва Ісавра на імператорському престолі змінив Костянтин Копронім (741–775), ще шаленіший гонитель православного благочестя, ще більш ревний іконоборець. Імператор скликав іконоборчий собор, на якому були присутні 358 єпископів зі східних провінцій. Однак, крім архієпископа Константинопольського Костянтина, незаконно зведеного на церковний престол владою Копроніма, жоден з патріархів не захотів брати участь у злочестивих діяннях цього собору, який, проте, іменував себе вселенським. Собор єретиків на пропозицію царя і архієпископа оголосив ікони ідолами, предав анафемі всіх, хто православно поклонявся їм, оголосив іконопочитання єрессю.
Тим часом обитель святого Стефана та її ігумен стали відомі у столиці. Імператору розповідали про подвижницьке життя ченців, про їх православне благочестя, про дар чудотворень ігумена Стефана, про те, що чутка про святого Стефана поширилася далеко за межі монастиря, а ім’я настоятеля оточене загальною пошаною та любов’ю. Імператора особливо розгнівало відкрите заохочення іконопочитання та осуд гонителів православ’я в обителі святого Стефана. Архієпископ Костянтин зрозумів, що в особі ігумена Стефана має сильного і непримиренного противника його іконоборчих стремлінь – і вжив багато сил, щоб привернути його на свій бік чи занапастити.
Святого Стефана намагалися переманити до табору іконоборців, спочатку лестощами та підкупом, потім погрозами, але марно. Тоді на святого звели наклеп, звинувативши його в співмешканні з інокінею. Однак його вина не була доведена, оскільки черниця мужньо заперечувала вину та померла від катувань і тортур. Нарешті імператор наказав ув’язнити святого в темницю, а обитель його розорити. У в’язницю до святого Стефана було послано єпископів-іконоборців, щоб переконати його в догматичній істинності іконоборства. Але святий легко спростував усі доводи єретиків та залишився вірним православ’ю.
Тоді імператор наказав вигнати святого на один із островів у Мармуровому морі. Преподобний оселився в печері, де незабаром зібралися його учні. Через деякий час святий залишив братію і прийняв на себе подвиг стовпництва. Слава про подвижника Стефана та чудеса, що творяться за його молитвами, розносилася по всій імперії, зміцнювала віру і дух православ’я в народі.
Імператор наказав перевести Стефана до в’язниці на острів Фарос, а потім подати його на суд. На суді святий спростував доводи єретиків, які судили його, пояснив догматичну сутність іконопочитання та звинуватив іконоборців у тому, що, забороняючи ікони, вони зводять хулу на Христа та Богоматір. Для доказу святий показав золоту монету, де було зображення імператора. Він спитав суддів, що зробили б вони з людиною, яка, кинувши монету, стала б топтати її ногами. Йому відповіли, що така людина була б неодмінно страчена за те, що знечестила образ царя. На це святий Стефан сказав, що ще більша кара чекає на того, хто зневажає образ Царя Небесного і Його святих, кинув монету на землю, став топтати її ногами.
Імператор наказав у кайданах відправити святого до в’язниці, де вже було ув‘язнено 342 старці, засуджені за шанування ікон, У цій темниці святий Стефан пробув одинадцять місяців, втішаючи ув’язнених. Разом з ними робив він молебний спів, часто виконуючи тропар Нерукотворного Образу Спасителя. Люди здебільшого приходили до в’язниці і просили святого Стефана помолитися за них.
Імператор, дізнавшись, що святий і у в’язниці створив монастир, де постійно йде моління та шануються святі ікони, послав двох своїх найулюбленіших слуг, братів-близнюків, щоб вони до смерті забили святого. Коли брати увійшли до в’язниці і побачили осіяне Божественним світлом обличчя преподобного, вони впали йому в ноги, просили вибачення та його молитов, а цареві сказали, що виконали наказ. Але імператор дізнався правду і вдався ще до однієї брехні, сказавши своїм воїнам, що святий нібито хоче скинути його з престолу, він направив їх у в’язницю. Святий сповідник сам вийшов назустріч розлюченим воїнам, які схопили його і потягли вулицями міста. Знівечене тіло мученика кинули в яму, де ховали злочинців.
Наступного ранку над Оксентієвою горою з’явилася вогняна хмара, потім густа імла опустилася на столицю і пронеслася жорстока буря, що вразила багатьох.
Идет загрузка ...