Сьогодні, 14 жовтня, у двадцяту Неділю після П’ятдесятниці, Божественну літургію та всеношну напередодні у соборі Різдва Богородиці звершив настоятель протоієрей Михаїл Терещенко. Також сьогодні свято Покрови Божої Матері, День захисника України та День українського козацтва. За богослужінням була піднесена сугуба молитва про мир в Україні.
Господь сказав: любіть ворогів ваших (Мт. 5, 44; Лк. 6, 27, 35). Ці слова — серце життя християнського. Якщо серце б’ється, то людина жива, зупинилося серце, і вже немає людини, вона перетворилася в труп. Деякий час труп ще може зберігати схожість з живою людиною, але потім він починає тліти і розкладатися.
Так і християнство без заповіді про любов до ворогів перетворюється в труп. Мерця в труні можна прикрасити квітами, одягнути в кращий одяг, але все одно життя в ньому немає.
Браття і сестри! Любов до ворогів — це ключ до розуміння таємниці християнства. Це світло, що осяює глибини Євангелія. Любов до ворогів — це двері у Святу Святих християнської Церкви.
Господь сказав, що на двох заповідях — любові до Бога і любові до людини увесь Закон і Пророки (Мф. 22, 40). А в новій заповіді — любові до ворогів — дух Нового Заповіту. У цих словах сконцентрована моральна сила Євангелія. Любов до ворогів, як і Хрест Господній, здавалася світу божевіллям — світу, що поклоняється своїм ідолам і кумирам. Ідоли існують різні, ідолопоклонство буває явним, а буває і таємним, невидимим. Є ідоли жахливі — це ідоли пристрастей, ідоли, перед якими була пролита людська кров, але, братія і сестри, є ще й інші ідоли. Ці ідоли благовидні; я б навіть більше сказав, — це ті діяння і «чесноти» людські, земні, що займають в серці місце Бога. Так, наприклад, наука стає ідолом для тих, хто вірить, що вона розв’яже всі питання життя, принесе людині повне щастя. Для древніх фарисеїв кумиром була сама іудейська нація, її звичаї, мова та історія. Для деяких особливо поетичних натур кумиром і ідолом стає краса навколишнього світу, краса природи, якій вони поклоняються як Богу. Тому є таємне ідолопоклонство, коли земні цінності, тимчасові і умовні, поставляються на ступінь Вічного і Божественного. Але ці рукотворні ідоли не можуть дати людині істинної любові, вони охолоджують його серце, приземляють його душу, і така людина не може, не здатна любити своїх ворогів.
Багато хто не розумів і не розуміє цю заповідь і думає: «як же, адже якщо любити ворогів, то, значить, не треба боротися проти несправедливості і зла? Але тоді вороги поглинуть і знищать нас». Ні, браття і сестри, хто любить ворогів своїх, той оберігається особливою благодаттю Божою. Але любити ворогів — це зовсім не означає любити їх злі справи, гріхи і злочини. Ми можемо боротися зі злом, але в той же час любити людину яка здійснює це зло, і в ньому, як і в кожному, бачити сяючий образ Божий, бачити безцінний алмаз, хоча і кинутий в бруд і пил.
Колись Албанську Церкву, тепер вже неіснуючу, очолював католікос Григоріос. Посвятили його в архієреї в юності, коли йому було лише сімнадцять років. Це був чоловік святого життя, який звернув Каспійську Албанію (нинішній Азербайджан) в християнство. Коли йому було двадцять три роки, країна його піддалася навалі гунів. Він, прийшовши до їх царя-правителю, став проповідувати йому Євангеліє. Гунський цар слухав уважно, здавалося, що він готовий був дозволити Григоріосу проповідувати серед гунів і був навіть сам близький до ухвалення цього вчення. Але, коли Григоріос став говорити про любов до ворогів, то гуннські полководці закричали: «Царю, хіба ти не бачиш, що він шпигун, який прийшов погубити нас? Якщо ми будемо любити своїх ворогів, то повинні кинути мечі, вийти до них беззбройними, і тоді вороги знищать всіх нас. Хіба ти не бачиш, в які мережі він приваблює тебе?»
Тоді цар гунів велів прив’язати Григоріоса до дикого коня і випустити його в поле… Мощі святого були поховані в Азербайджані (Албанії), в містечку Марас, де досі стоїть старовинний християнський храм — гробниця албанських католикосів.
Люди розуміють велич заповіді про любов до ворогів і кажуть: «Ця заповідь прекрасна, але хіба в моїх силах виконати її? Ця заповідь подібна вершині гори, покритої вічним снігом. Ця вершина сяє на сонці кристалами крижин, вона схожа на оточений хмарами величезний корабель, що пливе в небі, розпустивши білі вітрила, або скелі, що височіє над морем. Ми бачимо, як красива вершина, уявляємо, який чудовий вид повинен відкриватися з неї, проте хіба можемо ми до неї дійти? Адже скелі стрімкі, внизу провалля розчахнуло свої чорні урвища, дійти можуть тільки лише деякі, а ми залишимося далеко внизу. Так невже, якщо ми не можемо любити наших ворогів, не можемо виконати цю заповідь, то всі ми загинемо? Навіщо ж тоді нам дане було життя?»
Браття і сестри, пам’ятайте, що Євангельські заповіді водночас важкі і легкі. Легкі тому, що душа наша за природою християнка, легкі тому, що в нас закладена не тільки здатність, але і потреба любити один одного, а важкі тому, що нашій гордині властиво ненавидіти. Смирення — це орлині крила, які можуть піднести душу на вершину любові. Але гордість наша — страшні ланцюги, що скували нас духовно, це могильна плита, яка тисне на наше серце.
Як же нам виконати заповідь про любов до ворогів? Ми повинні стяжати ті чесноти, які приводять людину до любові. Ми повинні молитися про те, щоб Господь дарував нам любов до ворогів — це благодатний стан, цей дар Духа Святого, який дається гідним і приготованим до того людям. Святі Отці кажуть, що до любові ведуть три чесноти: смиренність, милосердя і стриманість.
Перша ступінь смирення — це бачити свої гріхи, незліченні, як пісок морський. Одного разу патріарх Феофіл відвідав подвижників Нітрійської гори, де розташовувалися багато монастирів і обителей, і запитав найстаршого ченця-ігумена: «Що ти знайшов кращого на духовному шляху?» І той відповів: «Найкраще — це завжди і в усьому звинувачувати і докоряти тільки самого себе!» Феофіл сказав: «Це не тільки кращий шлях, це єдиний шлях до Бога!»
Друга ступінь — неосуд і любов до послуху. Преподобний Антоній, найбільший з ченців, радився в потрібних випадках зі своїми учнями і голос їх приймав як голос Божий.
Наступна ступінь смирення — це дякувати Господу за всі скорботи і радіти образам так, як мирські люди радіють славі й шані.
Друга чеснота, яка веде до любові — милосердя. Милосердя часом винагороджується тут, на землі, але набагато важливіше те, що таємна милість до ближнього перетворюється в любов до Бога, любов до людей і в любов до своїх ворогів. Бо найвища милість — це милість таємна.
Потім — стриманість. Святі Отці кажуть, що у нестриманої людини плоть поглинає дух. Душа у цієї людини робиться грубою, нездатною до духовних переживань. Вона стає подібною плоті і землі.
Крім того, коли в серці нашому кипить ненависть і злоба до людини, ми повинні згадувати про те, що всі ми смертні. Настане час, коли і ми, і ворог наш будемо лежати разом, в одній землі. І тоді язик його, яким він говорив злі, образливі для нас слова, їстимуть черви. Мозок його перетвориться в сукровицю, витече з ніздрів і вух. Рот його буде наповнений землею. Рука його, яка, можливо, колись піднімалася на нас, ляже в землі нерухомо, як камінь. Очі, які дивилися на нас зверхньо і гордо, згаснуть і витечуть з очниць. А душі наші будуть стояти поруч перед Престолом Божим, тремтячи, чекаючи Суду…
Браття і сестри, як би не був ворог ненависний для нас, але ми не захотіли б, щоб він був кинутий у багаття, горів би живим у вогні. А якщо ми будемо бачити під собою зяючу прірву страшного пекла, то ми будемо готові пробачити тисячі і тисячі образ людині, тільки б вона не потрапила в те страшне пекло, якого боїться і від якого тремтить сам демон.
Отже, пам’ятайте про годину смертну, пам’ятайте, що тут все минуще і мізерне. Коли злість кипить у вашому серці, згадайте, що і ворог ваш — це теж образ і подоба Божа. Як відібрати у нього образ Божий, Його вічну, сяючу красу? Поважайте ж і в ньому, хоча б він був останнім злочинцем, образ Божий. Пам’ятайте потім, що у кожної людини є Ангел-хранитель, і якщо ви прощаєте ворогові своєму, радіє його Ангел, молиться за вас, і разом з ним молиться за вас все Воїнство Небесне.
Є в Апокаліпсисі такі слова: Вона (жінка) мала в утробі, і кричала від болю та мук народження (Одкр. 12, 2). Деякі з тлумачів говорять, що це Божа Матір, а муки її — ті муки, які Вона зазнала при Хресті замість мук народження. Але є ще й інше тлумачення, що «жінка, яка має в утробі» — це Свята Церква, «немовля» — це кожен християнин, і вона народжує його до духовного життя в страшних муках, страждаючи про кожен його гріх.
Так, Церква, як мати, страждає від наших гріхів, від нашої ворожнечі один до одного, до її улюблених чад, і радіє нашому спасінню. Браття і сестри, пам’ятайте також, що кожна людина — велика таємниця, і у ворога нашого є те добро, якого ми не бачимо. Далі, коли в серці своєму, як змія, прихована ворожість, злість, жага помсти, то згадайте: коли ви прощаєте людині, то і Господь прощає вам. Згадайте ще й про те, що вороги — перші наші благодійники. Адже докоряючи, ображаючи нас, вони вичищають гній з наших виразок і ран. Якщо б ми знали це, то були б ворогам вдячні більше, ніж друзям.
Потрібно молитися про своїх ворогів. Преподобний Ніл Синайський говорить: «Перед кожною молитвою спочатку від серця помолись про тих, котрі образили тебе, а потім проси, чого хочеш, у Бога. Бог почує тебе!»
А найголовніше, пам’ятайте про любов Ісуса Христа до людини. Св. Іоанн Златоуст говорить: «Господь любить людину більше, ніж весь видимий світ!» Уявіть небо і землю, уявіть красу землі: килим квітів і трав, струмки і гірські річки, уявіть золото сонця, зірки, які сяють, як небесні лампади. Весь світ перед Богом нікчемний в порівнянні з однією душею людини! Тому душа вашого ворога цінніша, ніж увесь видимий світ! Ще пам’ятаєте, що Господь, за словами Іоанна Златоуста, одну людську душу любить так само, як і все людство в цілому.
Значить, Господь любить вашого ворога з такою ж силою, з якою Він любить все людство, включаючи праведних і святих. Пам’ятайте, що Господь прийшов на землю і був розп’ятий за кожну людину, значить, Він прийшов і був розп’ятий і за вашого ворога. І жахніться цій силі Божій любові і нашій ницості, по якій ми людину — образ і подобу Божу, вважаємо ворогом своїм і готові посилати йому тисячі проклять!
Браття і сестри, слово «прости» — це велика таємниця. Коли ми прощаємо людину, то відчуваємо в душі мир і щастя. Більшого щастя немає на землі, ніж пробачити свого кривдника. І чим нанесена нам образа була несправедливіша і чим вона жорстокіша, і чим наше прощення щиріше і глибше, тим вища і світліша ця радість!
Браття і сестри! Бога не обіймають небо і земля, але вміщує Його мале людське серце. Якщо ми любимо наших ворогів, то серце наше стає храмом, і в ньому живе Господь. Якщо ми виключаємо з любові своєї хоча б одну людину, то Господь залишає нас, а з Ним — і радість і світло!
Покрова Божої Матері
«Діва нині предстоїть у церкві та із сонмом святих невидимо за нас молиться Богові», — так у піснеспіві, який лунає цього дня в храмах, оспівується духовний сенс цього свята.
Дивовижно, але греки, спадкоємці духовної традиції Візантії, зовсім забули це святкування – після захоплення в 1453 році Царгороду турецькими військами згадка про святкування Покрову зникає з Візантійських святців. Вона з’явиться в грецьких богослужбових книгах лише після Другої Світової, але традиція відзначати Покров там так і не відродиться.
Натомість у нас та на теренах усіх держав — духовних наступниць Київської Русі — це святкування входить до числа великих церковних свят і відзначається з особливою урочистістю.
ІСТОРІЯ. ВІЗАНТІЙСЬКИЙ ВИМІР СВЯТА
Сталася ця дивна подія в Х столітті в Константинополі.
Місто оточили вороги: за одними історичними даними, це були сарацини, за іншими версіями – наші далекі предки, русичі-язичники. Греки були не в силі захиститися від них. У надії на милість Божу імператор звелів усім зібратися для молитви у Влахернському храмі, де зберігалася Риза Божої Матері.
О четвертій годині ночі святий Андрій, Христа ради юродивий, до речі – слов’янин за походженням, підвів у молитві очі догори і побачив Божу Матір в оточенні ангелів і багатьох святих: Пречиста Діва слізно молилася за християн, а потім зняла сяючий покров, яким було вкрито Її голову, та розгорнула його над усіма, хто тієї ночі молився в храмі.
Підбадьорені розповіддю про небесне заступництво Богородиці, греки, хоча й з малими силами, рішуче взялися захищати рідне місто та здобули перемогу.
За останніми історичними дослідженнями, церковне свято Покрови Пресвятої Богородиці було встановлене в Київській Русі за сприяння святого благовірного князя Володимира Мономаха (хоча існує й інша версія).
Здавна Свято Покрову Пресвятої Богородиці особливо вшановується в Україні – саме на честь Покрову освячено більшість козацьких церков, Покровським був головний храм Запорізької Січі, бо з перших років свого існування українське козацтво в своїх молитвах зверталося до Божої Матерії з надією, що Пречиста покриє своїм омофором православне воїнство під час відстоювання прабатьківської віри чи звільнення братів і сестер з бусурманського полону.
І хоча козацьке військо зазвичай було нечисленним, як і колись захисники Константинополя, але Божа Мати так само милостиво розкривала Свій святий Покров над тими, хто з вірою Христовою звершував праведну справу.
Спостерігаючи це дивне видіння, учитель запитав учня: «Чи бачиш, брате, Царицю і Госпожу, Яка молиться за увесь світ?» На що почув: «Бачу, отче, та вжахаюся…»
Збереглося кілька цікавих діалогів між Андрієм та Єпифанієм, які є добрим повчанням для християн і по сьогодні.
Ось один із них: якось Єпифаній поцікавився в Андрія: «Що означають слова Господа «не будьте багатослівні в молитві»?» На що отримав такий коментар свого блаженного вчителя: «Багатослів’я, сину, полягає в тому, що деякі, стоячи на молитві, говорять: «Господи! Подай мені їжу, і пиття, і багатство, і честь, і владу, і таке інше…» — і все це замість того, щоб зітхнути: «Господи! Згрішив я! Прости й помилуй!» Бог не хоче, щоби ми просили зайве, натомість хоче, щоб ми передусім шукали Царства Божого і Правди Його – тоді й решта того, що нам насправді потрібно, обов’язково нам додасться».
Ще раз вітаючи з церковним святом Покрови, усім нам побажаємо: по-перше – чистоти очей нашого серця, щоб вони були здатні відчувати дотик Небесного Світу до нашого земного життя.
По-друге – розуміння, що наших особистих сил не вистачить, аби захистити фортецю власної душі від зовнішніх нападників.
І по-третє, частіше підіймати очі догори та уважніше вдивлятися в Небо, долучаючи до цього тверду надію на Бога та щиру молитву.
Пресвята Богородице, покрий нас від усіляких бід та спокус Твоїм Святим Омофором!
Підготовлено за матеріалами сайту «Азбука віри», «Православ’я в Україні».
Идет загрузка ...