26 жовтня, у двадцяту Неділю після П’ятдесятниці Божественну літургію та всеношну напередодні у соборі Різдва Богородиці звершив настоятель собору протоієрей Михаїл Терещенко. Сьогодні згадуються Пам’ять святих отців VII Вселенського Собору (787) (перехідне святкування в неділю, найближчу до 11 жовтня) та Iверської ікони Божої Матері. Перед літургією було звершено акафіс Пресвятий Богородиці перед Її чудотворним образом
ПРИТЧА ПРО СІЯЧА
Сьогодні, дорогі браття та сестри, для нашого навчання в євангельському читанні нам запропонована притча у якій розповідається про наступну розповідь Спасителя. Вийшов чоловік сіяти зерно і коли він сіяв то зерно падало на різну землю, одне зерно впало при дорозі, люди потоптали його і птахи поклювали його і воно не дало ніякого плоду. Ще інше зерно впало на землю кам’янисту, яка була в камінні і шар землі був не великий і це зерно проросло, а так як воно не мало глибокого коріння, то воно зразу засохло. Іще інше впало на землю де ріс терен, і коли це зерно проросло і почало рости, то на стільки багато було терну, що цьому зерну не було можливості вирости і дати плід. А ще інше зерно впало на добру землю і принесло гарний плід. Це зерно принесло плід у сто крат, у шістдесят та у тридесят крат.
Учні запитали Господа, що значить ця притча, що означає зерно яке впало у перше, друге, третє та четверте місце? І Господь відповідає їм роз’яснюючи цю притчу розкриваючи глибокий зміст зерна та почви – з Евангельської притчі. Під чоловіком, який сіяв зерно Свята Церква роз’яснює, що це сам Господь наш Іісус Христос. Під зерном треба розуміти слово Боже, яке Господь приніс, коли прийшов на землю. Під землею потрібно розуміти людей, їх серця. Коли серце добре, воно боїться всякого гріха, всякої неправди, старається стяжати усі добродєтєлі у такому випадку і земля добра. Коли серце лукаве і наповнене гріхом у такому випадку і земля погана і нічого доброго не дає. Ми уже чули, що перше зерно впало при дорозі і воно було покльоване птахами. Зерно яке впало при дорозі, дорогі браття та сестри, означає те що для всіх нас проповідується Слово Боже, всі ми живемо у цьому світі, але на превеликий жаль багато людей, які нас окружають і багато хто з нас не слухає Слово, а якщо і слухає то пропускає мимо вух. Воно не торкається серця людини. Часто можна почути , що людина ходить до Церкви, молиться і старається, а з другої сторони повертаючись до дому вона забуває про ці настанови, забуває про настанови Матері Церкви. Вона починає жити і її життя не відрізняється від всіх не віруючих людей. Часто приходиться чути слова, що «живу так, як всі, нічим не відрізняюсь від сусіда, свого ближнього» З реклам можна побачити гасла – «живи на повну», на яку «повну»? Ми повинні пам’ятати, що наше життя дано нам не для того, щоб насолоджуватися земними благами, а це тимчасове життя дане нам для того, щоб підготувати свої безсмертні душі для вічного блаженства, для вічного життя. Але коли людина слухає Слово Боже, чує заповіді або уже знає їх, але не приміняє їх у своєму житті, то вона уподобляється цьому першому зерну, яке впало при дорозі і тоді птахи клюють його. Під птахами тут розуміється – демони, нечисті духи, які у цьому світі спонукають нас на гріх і стараються нас звести з цієї спасительної стежки, яка веде до спасіння.
Друге зерно впало на камені, де було не багато землі, воно хоча і проросло, але у скорому часі засохло і не принесло плода. Цьому зерну уподобляються люди, які слухають Слово Боже і почувши його охоче бажають виконувати його, але тільки коли вони знаходяться в окружіні невіруючих людей, які ісказили віру, до них можна віднести сектантів, єретиків, то вони тоді нічого проти не мають, коли поноситься Слово Боже і при цьому мовчать. Тобто вони тут з одної сторони хочуть спасатись, а з другої сторони вони своїм життям не хочуть підтвердити, що вони є дійсно істинні православні християни. Можна привести приклад, коли були Радянські часи, коли було гоніння на Церкву, то люди з одної сторони дехто крадькома їхали в інші села і міста помолитись у церкві. Але коли питалися їх чи відвідуєте ви церкву, то зазвичай відповідь була: «ні» і Христа ми не ісповідуєм. Але якщо тільки зразу ж, якісь маленькі перепони вони відрікаються від Слова Божого.
Третє зерно впало, як ми чули, між терен, зерно проросло, але цей терен заглушив його і воно не принесло плода. Під цим зерном розуміються люди, як живуть у цьому світі слухають Слово Боже, але прив’язані дуже сильно до цього земного життя. Прив’язанні вони до цього земного маленького багатства навіть хто прив’язаний більше любов’ю до дітей, жінки, ніж до Бога тоді така людина також уподобляється цьому зерну. Тому що це все мирське, що нас оточує, воно в деякій мірі не дає нам повністю пізнати Бога, як що ми прив’язуємся всім серцем до всього земного. Людина ніби і старається, але це все мало дає можливості тратити свій час на своє спасіння, тому що ми всі з вами чітко знаємо, що живучи на цій землі кожен має свій дім, кожен має свій город і переповненні не скінченною роботою. За цією буденністю часто не маючи часу відвідати храм Божий оправдовуємся різними життєвими обставинами. Саме головне за таким принципом проживаємо усе своє життя. Тобто все що трапляється, коли ми не будемо це все спиняти не будемо ми більше часу приділяти своїй душі, то ми будемо уподоблятися тому зерну, яке росте між тереном.
Четверте зерно впало в добру землю, в якій проросло і принесло гарний плід. Але воно принесло різний плід — в сто розмірів, шістдесят і тридцять . Під цим зерном розуміються люди, які живучи разом з нами у цьому житті стараються більше часу присвятити своїй душі, своєму серці. Кожен день вони стараються зробити аналіз життя, очищати свої гріховні помисли. Старатися кожен день бути кращими, бути добрішими і жити з усіма в любові. Кожен день думають над своїм удосконаленням у духовному житті. І такі люди приносять плід сто крат. Люди, які трудяться, але є ліниві, то приносить шістдесят, а хто і тридцять крат.
Ця притча, дорогі браття та сестри, повинна бути сьогоднішнім уроком, прикладом для нашого всього життя. Тому що це проростання зерна воно символізує наший духовний ріст. Ми знаємо, коли сіємо зерно воно не зразу проростає, а спочатку дає паросток, потім іде стебло, через певний час появляється колосся, яке і приносить нам плід. Так само і в духовному житті все відбувається помаленьку. Спочатку людина дізнається про Господа, дізнається про Церкву, заповіді Божі і про все інше, що необхідне для її спасіння. Потім приходить думка, як це все потрібно виконувати. Після думки з’являється бажання, щоб жити з Богом, щоб постійно перебувати в Христі і це бажання, коли ми дійсно його виконуємо воно приносить гарний плід. Потім в кінці притчі Господь сказав: «хто має вуха чути да почує», тобто хто має вуха чути то нехай чує тому що всі ми маємо вуха чути і всі добре чуємо.
Всі ми добре чуємо, всі новини про все що відбувається в світі, чуємо ми всякі і не потрібні новини, чуємо і мирські пісні. Але чуємо ми і Слово Боже і йдемо до Церкви. Коли чуємо проповіді і читаємо духовну літературу з нього також почерпаємо слово Боже. І ці слова: «має вуха чути да почує», являються застереженням Господа для нас, тому, що ми все це прекрасно чуємо і саме перше ми повинні не тільки чути Слово Боже, а повинні жити ним, а також виконувати його.
Тому, дорогі браття та сестри, в сьогоднішній воскресний день почувши цю Євангельську розповідь ми всі собі візьмемо урок на подальше наше життя. Всі ми з Божою допомогою постараємся підготувати добру землю, підготувати свою душу,підготувати своє серце, наповнити його всіма чеснотами. Щоб це зерно – слово Боже, яке Господь посіяв у нас, проросло і принесло гарний плід і привело нас до життя вічного
Іверської ікони Божої Матері
Святкування Божої Матері на честь Її Іверської ікони відбувається кілька разів на рік: 25 лютого, 6 травня, 26 жовтня, а також у вівторок Великодньої седмиці на честь отримання прототипу в морі біля гори Афон.
Громадянська війна може розгорітися не тільки на політичному, а й на релігійному грунті. Цю просту істину так легко усвідомити в наш час, очевидністю вона була і в старовину. Найбільш затяжним богословським конфліктом, який переріс у громадянське протистояння, стало іконоборство, що вирувало на сході Візантійської імперії з VII до середини IX століття. Свідком того страшного періоду є Іверська ікона Божої Матері. Історія цього образу дивовижна з самого початку його створення. Ще за свого земного життя Діва Марія благословила святого апостола Луку написати Її зображення. Коли ж великий євангеліст представив Богородиці створену ним ікону, Пресвята сказала, що відтепер благодать і сила Господа будуть із цим образом.
…Минуло вісім сотень літ, і заповітна святиня знайшлася в однієї благочестивої вдови, яка жила поблизу міста Нікеї, що в Малій Азії. Незадовго до закінчення іконоборського лихоліття до будинку жінки увірвався загін солдатів. Вони шукали священні зображення і знищували їх. Побачивши на стіні в одній із кімнат ікону Божої Матері, воїни скинули її і почали знущатися над нею. Їх не зупинили ні крики, ні прохання, ні сльози господині. Як апогей блюзнірства хтось зі солдатів взяв спис і простромив ним пречистий лик Богородиці. І тут сталося те, чого ніхто не очікував — на очах у здивованих вандалів із дошки полилася справжня людська кров. Скориставшись розгубленістю солдат, господиня дістала всі гроші, що у неї були, і попросила відкласти розправу над іконою до наступного дня. Золото допомогло, та й зв’язуватися зі закривавленим ликом їм, очевидно, не дуже хотілося. Солдати пішли, але пообіцяли повернутися завтра, і довершити розпочату наругу.
Тим часом у жінки вже визрів план порятунку ікони. Вона була дуже дорога їй, бо, за переказами, була не то копією, не то оригіналом роботи самого апостола Луки. Ледве солдати покинули будинок, жінка з сином-підлітком взяли ікону і попрямували до Мармурового моря. Йшли вони всю ніч — від міста до узбережжя було кілька десятків кілометрів. Коли втомлені подорожні дісталися води, вже сіріло. Святий образ розгорнули з тканини і поклали на воду, благаючи Бога, щоб далі Він Сам вирішив долю сімейної реліквії. Ледве дошка торкнулася води, невідома сила почала піднімати ікону, і через мить вона вже стояла на гладі моря. Зійшло сонце. Його золоті промені торкнулися лику Пречистої, Яка дивилася на жінку та її сина Своїми сумними очима, сповненими любові та милосердя. Через кілька секунд течія підхопила ікону, і вона, продовжуючи стояти вертикально, попливла на південний захід.
А жінка сіла на прибережний пісок і розридалась. Коли син запитав, чому вона сумує, вдова відповіла, що тепер її, швидше за все, вб’ють, оскільки воїни, виявивши відсутність ікони, навряд чи пробачать їй обман.
— Стара я стала, синку, куди мені бігти… А ти — рятуйся, йди на захід, на гору Афон. І так, як я вручила Богородиці Її святий образ, так вручаю і тебе Її святому заступництву. Біжи, я відчуваю, що мої години вже пораховані і мені хотілося би померти тут. А у тебе буде ще довге життя. Нехай Господь благословить тебе!
Ще довго не міг розлучитися син із матір’ю. Але вона наполягла, і хлопчик, обливаючись слізьми, зник за далеким пагорбом. А вдова повернулася додому, і загинула в той же день від рук розлючених солдатів, які шукали її по всьому місту.
Через кілька років, уже дорослим, юнак прийшов на гору Афон. Там він пристав до монахів і, через деякий час, прийняв постриг. Розповів він братії і про те, як колись разом із матір’ю вони врятували ікону і про те, як чудесним чином святий лик поплив на захід. Монахи, почувши нехитру розповідь брата, відреагували по-різному. Хтось не повірив, хтось поставився байдуже, але були і ті, кому слова юнака запали в душу, і після смерті нікейського втікача серед монастирських переказів з’явилася й історія про ікону-мандрівницю. З часом вона стала легендою, легенда — казкою, і так тривало близько двохсот років, поки казка одного разу не стала реальністю.
Якось за бесідою на морському березі зібралося кілька монахів Іверона — Іверського монастиря, що був заснований грузинами-іверами в кінці X століття. Раптом один із іноків, який сидів обличчям до води, закричав: «Господи помилуй!». Не в силах вимовити ні слова від жаху, він показав рукою в бік протоки. Братія застигла в подиві — за кількасот кроків від лінії припливу на воді стояла ікона, від якої в небо йшов яскравий сніп світла, що осявав усе навколо так, що сонце здавалося місяцем. Явище не було міражем, воно тривало хвилину, другу, третю і не зникало. Через деякий час на берег збіглися монахи з усієї гори — вони помітили стовп світла і поспішили з’ясувати, що це. Найзіркіші ченці розгледіли на іконі лик Пречистої і, після довгих обговорень, було вирішено взяти ікону на берег. Спочатку монахи пішли по мілководдю, але святий образ ні на метр не наблизився до них. Потім вирішили пливти човном, але, скільки не гребли, ікона залишалася на тій самій відстані. Вона немов спеціально відступала від них, не бажаючи даватися в руки.
Монахи розуміли, що Богородиця чогось чекає, але чого — зрозуміти не могли. Разом із настоятелем вони прийшли в храм і стали благати Бога і Пресвяту Діву про те, щоб Вони вказали, що робити далі. Так минуло кілька днів. Вогняний стовп, як і раніше, стояв над морем, ченці з подивом дивилися на це незвичайне явище. Через деякий час до настоятеля Іверону прийшов відлюдник Гавриїл, який жив у найбільш важкодоступному куточку Афона. По його схвильованому обличчі було видно, що він поспішав.
— Сьогодні, коли я творив звичне молитовне правило, було мені видіння. З’явилася Пречиста і повеліла прийти до вас, вийти на берег і, ступаючи по воді, взяти Її ікону. Отче, що б це могло означати?
— А ти не бачив чогось незвичайного по дорозі сюди? — запитав настоятель.
— Ні, я спустився сюди південною стежкою. А до цього не виходив із келії тиждень…
— Так дивися ж! — вигукнув настоятель і підвів Гавриїла до вікна, за яким тягнулася морська гладь, і неземним світлом осявав воду вогненний стовп. Відлюдник зрозумів, чому йому являлася Богородиця.
І ось, процесія монахів із факелами в руках спустилася до берега. Попереду йшов Гавриїл, так і не розуміючи, що робитиме далі. Він молився. Коли хресний хід порівнявся з місцем, де стояла ікона, відлюдник зробив перший крок. Спочатку він йшов по мокрому березі, відчував, як вода хлюпоче під ногами. Далі мілина закінчувалася, але він продовжував йти, вірячи, що Богородиця не залишить його. І раптом монах відчув під собою опору — але ж тут вже була глибина! Гавриїл йшов по воді! Окрилений радістю і вірою, він благополучно дістався до ікони, трепетно взяв її і пішов назад до берега. Як і раніше — по воді!
Ченці зустріли святиню і урочисто віднесли її в головний храм обителі, дякуючи Богові за таку велику милість. Але на наступний день ікона зникла. Важко уявити печаль, що охопила ченців: вчора вони знайшли велику святиню, а сьогодні вона пропала. Але сумували недовго — обхідник виявив пропажу над в’їзною брамою монастиря. Здивовані насельники подумали, що це — чийсь злий жарт, зняли ікону зі стіни і знову поставили в храмі. На наступний ранок історія повторилася, і знову обхідник виявив святий образ на стіні воріт. Ченці задумалися, але, не знаючи, що робити, повернули ікону в храм. Через день її знову знайшли над в’їздом в Іверон. Так тривало багато разів, поки Гавриїлу знову не з’явилася Богородиця і сказала:
— Іди в монастир, скажи монахам, щоб не спокушали Мене. Не для того з’явилася Я їм, щоб Мене охороняли, а для того, щоб Мені самій бути їх берегинею, і не тільки в нинішньому, а й в майбутньому віці. Підтвердженням цих Моїх слів нехай буде їм Моя ікона: поки вони будуть бачити її в своєму монастирі, до тих пір не збідніє їм і милість, і благодать Сина Мого і Бога».
Після цього монахи вже не намагалися знімати ікону зі стіни. Вони побудували над воротами храм, в якому до теперішнього часу і зберігається ця велика святиня. На Афоні побутує старовинний переказ, що Іверська ікона стане знаменням кінця історії людства. Перед другим пришестям Христовим вона знову піде по воді — на Схід, назустріч Спасителю.
Идет загрузка ...