Галерея

Божественна літургія у Неділю 20 лютого. Про блудного сина. Собор вселенських учителів і святителів Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоустого

12 лютого, – друга підготовча неділя до Великого посту. За Божественною літургією цього дня читається притча про блудного сина (з Євангелія від Луки), в якій Господь Ісус Христос відкриває любов Небесного Отця. Бог з радістю приймає нас як Своїх заблукалих дітей, коли приходимо з покаянням до Нього. За вечірнім богослужінням від цієї неділі і до початку Великого посту співають 136 псалом “На ріках Вавилонських” – пісню вигнанців, що сумують за батьківщиною. Ми слухаємо та співаємо цей псалом, маючи надію повернутися до нашої справжньої Небесної Батьківщини. Також 12 лютого Свята Православна Церква згадує свято Собор вселенських учителів і святителів Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоустого. Божественну літургію та всеношну напередодні у соборі Різдва Богородиці звершив настоятель протоієрей Михаїл Терещенко. За богослужінням було піднесено особливі прохання і молитви за припинення війни та багатостражденний український народ.

Про блудного сина

На прикладі притчі про блудного сина, Господь розкрив нам таємницю безкінечної любові Бога до свого творіння, всепрощаючої любові батьків до дітей, любові кожного з нас до свого ближнього. Як же нам полюбити свого ближнього? Як виконати другу, після любові до Бога, заповідь Христову? Перш за все, нам необхідно постаратись розглянути за зовнішнім виглядом людини, людину внутрішню, її глибинну і частіше за все до пори до часу скриту, потаємну суть. Нам потрібно заглянути туди, де в кожній людині криється образ Божий і наше людське, загальне Богу Отцю синівство. Часто ми бачимо лише людину зовнішню, поругану гріхом, яка потопає в страстях, і не помічаємо того образу Божого, який криється під зовнішніми нашаруваннями. А саме його ми повинні побачити в людині і йому вклонитися в кожному з наших ближніх.

Дуже поширеною є помилка, яка стає коренем багатьох конфліктів між людьми, і полягає вона в тому, що ми не приймаємо людину такою, якою вона є, а хочемо бачити її іншою. З нашої суб’єктивної точки зору тій чи іншій людині, чогось не вистачає, в чомусь вона могла б бути, чи стати кращою. Ми створюємо штучний образ, штучну схему, і хочемо, щоб наші оточуючі вписувалися саме в неї. Однак, а це і трапляється частіше за все, той, кого ми стараємось помістити в якісь рамки, в них не поміщається, і ми починаємо жити в конфлікті між нашим уявленням про те якою ця людина повинна бути і якою вона є насправді.

Необхідно пам’ятати, що Бог любить кожну людину саме такою, якою вона є. Так, Бог чекає, коли грішник покається, виправиться, навернеться до Нього; Бог хоче, щоб кожна людина стала кращою, аніж вона є; Бог, як люблячий батько, страждає від нашої недовершеності, від наших гріхів, від того, що людина залишає і забуває Його. Але все це не заважає Богу любити людину, ще до того як вона навернеться, покається і виправиться. Великий подвижник благочестя, преподобний Ісаак Сирін вчив, що любов Бога до людини не зменшується навіть тоді, коли не зустрічає взаємності. І прикладом цьому є вже згадувана нами притча про блудного сина. Не дивлячись на те, що син полишивши батька, пішов „на страну далече”, батько продовжує його любити і чекати.

Є в притчі і ще один момент – не дивлячись на всю свою любов, батько не нав’язує її синові, він не проявляє насилля, він не обмежує його волі, свободи його вибору.

У нашому повсякденному житті дуже часто трапляється так, що батьки бувають невдоволені своїми дітьми, вважають, що діти займаються не тим, чим потрібно, не слухаються, не проявляють достатньо уваги і піклування. Так, діти повинні бути слухняними і турбуватися про батьків. Так, батьки несуть відповідальність за своїх дітей і в деяких випадках повинні втручатися, у життя дітей, щоб з висоти свого життєвого досвіду вказати їм на те, чого вони, через свою незрілість, не бачать. Але батькам не потрібно забувати, що їх дитина – вільна особистість, яка має право вільно вибирати свій шлях, формувати свої інтереси, коло друзів. Любов не повинна переростати в насилля над особистістю. Часто мати тримає дитину в строгості, позбавляє її розваг, контролює коло її спілкування, забороняє зустрічатися з тими чи іншими друзями. Трапляється, що через моральні переконання віруючі батьки забороняють дітям дивитися телевізор, ходити в кіно, гуляти на вулиці. При цьому вони не завжди можуть пояснити, в чому зміст такого утримання, не дають дітям позитивного наповнення життя, а лише забороняють ті або інші речі. Варто пам’ятати, що жодна заборона чи обмеження не може стати стержнем духовного життя. І лише до якогось моменту дитина терпить, а потім раптом, досягнувши певного віку, скидає з себе це ярмо нав’язливості, і що саме страшне відбувається в цьому випадку – разом з ним втрачає і віру.

У свою чергу і молодим людям варто пам’ятати заповідь, в якій Господь каже, що необхідною умовою нашого добробуту і земного довголіття є шанування батьків, яке звісно ж неможливе без послуху їм. Не слід забувати про їх життєвий досвід, а найбільше про те, що не один батько і не одна мати не бажають своїм дітям нічого, крім добра.

Святителі Василій Великий, Григорій Богослов та Іоанн Златоустий

Історія встановлення соборного свята на честь святителів Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоустого супроводжувалася неабиякими суперечками у тогочасному християнському суспільстві.
При імператорі Олексії Комніні, який правив із 1081 по 1118 рік, у Константинополі розгорілася суперечка, що розділила на три табори мужів, освічених у питаннях християнської віри. Йшлося про трьох святителів і видатних отців Церкви: Василія Великого, Григорія Богослова й Іоанна Златоуста. Одні виступали за те, щоб віддати перевагу святителю Василію над двома іншими, оскільки він, як ніхто досі, зумів пояснити таємниці природи і своїми чеснотами піднісся на ангельську висоту. У ньому, стверджували його прихильники, не було нічого низького або земного, він був організатором чернецтва, главою всієї Церкви в боротьбі з єресями, суворим і вимогливим пастирем, ревнителем чистоти звичаїв. Тому, робили висновок вони, святий Василій стоїть вище Іоанна Златоуста, який, за своїм м’яким характером був більш схильний прощати грішників.

Інша партія, навпаки, захищала Златоуста, заперечуючи опонентам, що прославлений єпископ Константинополя так само активно, як і святий Василій, боровся із недоліками суспільства, закликав грішників до покаяння і спонукав народ до вдосконалення за євангельськими заповідями. Неперевершений у красномовстві, Златоуст-пастир оросив Церкву Христову справжньою повноводною рікою проповідей. У них він тлумачив Слово Боже і показував, як його застосовувати в повсякденному житті, причому йому вдалося це зробити краще, ніж двом іншим християнським учителям.

Прихильники третьої групи ратували за те, щоб визнати головним святителя Григорія Богослова за велич, чистоту і глибину його мови. Вони говорили, що святий Григорій краще за всіх освоїв мудрість і красномовство грецького світу, досяг найвищого рівня в спогляданні Бога, тому ніхто з людей не зміг настільки доступно і повно викласти вчення про Святу Трійцю.

Таким чином, кожна група захищала одного отця Церкви перед двома іншими, і це протистояння охопило незабаром усіх жителів столиці. Уже нітрохи не думаючи про шанобливе ставлення до святителів, люди вступали в нескінченні суперечки і сварки. Розбіжностям думок між прихильниками трьох святителів не було видно ні кінця, ні краю.

Тоді одного разу вночі три святителі з’явилися уві сні святому Іоанну Мавроподу, митрополиту Євхаїтському, спершу по одному, а потім утрьох. В один голос вони йому заявили: «Як ти бачиш, ми всі разом перебуваємо поряд із Богом, і ніякі сварки чи суперництво нас не розділяють. Кожен із нас у тій мірі обставин і натхнення, що була йому дарована Святим Духом, писав і учив усьому необхідному для порятунку людей. Серед нас немає ні першого, ні другого, ні третього. Якщо ти призиваєш ім’я одного з нас, двоє інших також чують твої молитви. Маєш звеліти тим, хто сперечається, не створювати через нас розколів у Церкві, оскільки за життя на землі всі свої зусилля ми присвячували встановленню єдності і згоди у світі. Об’єднай дні нашої пам’яті в одне свято і склади для нього службу, включивши туди піснеспіви, присвячені кожному з нас, відповідно до уміння й таланту, який Господь тобі дав. Передай цю службу християнам, щоб вони святкували її щороку. Якщо вони будуть шанувати нас таким чином – єдиними перед Богом і в Богові, то ми обіцяємо, що будемо клопотати в нашій спільній молитві про їх порятунок». Після цих слів святителі піднялися на небо, охоплені невимовним світлом, звертаючись один до одного по імені.

Тоді святитель Іоанн Мавропод негайно зібрав народ і розповів про одкровення. Авторитет митрополита подіяв, і опоненти припинили суперечки. Містяни стали просити Іоанна негайно взятися за укладення служби загальному святу Трьох Святителів. Усебічно обдумавши питання, святитель Іоанн вирішив відвести для цього святкування тридцятий день січня (за старим стилем, – ред.), щоб немов печаткою скріпити цей місяць, упродовж якого згадується пам’ять усіх трьох святителів.

Як співається в численних тропарях цієї чудової служби, три святителі, «земна трійця», різні як особистості, але єдині за благодаттю Божою, заповідали нам у своїх писаннях і прикладом свого життя шанувати і прославляти Пресвяту Трійцю – Бога Єдиного в трьох Особах. Ці світильники Церкви розповсюдили по всій землі світло істинної віри, всупереч небезпекам і переслідуванням, і залишили нам, їх нащадкам, святу спадщину. Через вивчення їх творінь ми можемо також досягти вищого блаженства і вічного життя поруч із Богом та Його святими.

Упродовж січня ми святкуємо пам’ять багатьох славних ієрархів, сповідників і подвижників, та завершуємо його соборним святом на честь трьох великих святителів. Таким чином Церква згадує всіх святих, які проповідували православну віру своїм життям або у своїх творіннях. Цим святом ми віддаємо данину поваги всій сукупності знань і освіченості, що з благодаттю Божою вбирають серця вірян через ознайомлення зі словом святительської проповіді. В результаті свято Трьох Святителів є спогадом усіх отців Церкви і всіх прикладів євангельської досконалості, що Святий Дух дарує в усі часи і в усіх місцях, щоб з’являлися нові пророки і нові апостоли, провідники наших душ на Небеса, розрадники народу і полум’яні стовпи молитви, на яких і спочиває Церква, зміцнюючись в істині.

Підготовлено за матеріалами сайту «Українська правослана церква»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *