Галерея

Троїцька поминальна субота

19 червня Троїцька помина субота. Божественну літургію у соборі Різдва Богородиці звершив настоятель протоієрей Михаїл Терещенко.
За богослужінням були піднесені особливі молитви про припинення епідемії та про лікарів, які борються за життя і здоров’я хворих.

Чомусь саме в цей день відчуваєш, наскільки ми нерозлучні з нашими улюбленими, з нашими спочилими. Напевно, тому, що настає П’ятидесятниця. День, іменований днем народження Церкви. Тієї Церкви, яку Ти, Христе, створив власною кров’ю і Своїм Воскресінням, якій посилаєш Духа, щоб відтепер вона жила і діяла в світі, разом із Тобою рятуючи і перетворюючи світ.

День народження Церкви, тобто — всіх нас. І ось вся Церква молиться — не те, щоб «про нас», але про себе саму.

Завтра — неділя, сповнена полум’я Духа Святого. Завтра Церква буде молитися про свою повноту в єдності живих і спочилих своїх дітей, як єдина людина, який, молячись про себе саму, не поділяє себе на живу і мертву.

Завтра будуть колінопреклонні  молитви, в яких людина-Церква молить про себе Бога Вседержителя, являючи, відкриваючи себе перед Богом у всій непривабливості, трагічності і складності людського стану, від покаяння: «…и помяни нас смиренных и осужденных, и возврати пленение душ наших, Твое милование имея о нас молящееся», до крику смертного — Тому, Хто «очищения убо молитвенная о иже во аде держимых сподобивый приимати, великия же подаваяй нам надежды ослабления содержимым от содержащих я скверн, и утешению Тобою низпослатися». Це — благання не здорових про посторонніх хворих, не живих про посторонніх мертвих: це благання Церкви про саму себе…
Це буде в день П’ятидесятниці. А поки — поминальна субота, сповнена трагізму смерті — але і великого спокою, дарованого нам Тим, Хто смертю переміг смерть. Про цей спокій говорить у книзі «Літургія смерті і сучасна культура» чудовий пастир і богослов о. Олександр Шмеман, аналізуючи 118-й псалом: «Цей псалом розкриває нам, що кожна смерть — це вхід у величезну і світлу тишу Великої і Святої Суботи, благословенної Суботи, в ранок невечірнього дня Царства Божого. Таким чином, те, що давня Церква знала і переживала з самого початку, про що вона свідчила і що стверджувала виразними написами на гробницях: «Він живий», «Вона жива», тепер перетворилося на літургійне торжество, унікальне в своїй глибині і красі».

Справді, саме в Літургії, «спільній справі», справі, що продовжує і утверджує Воскресіння, ми, як ніколи, відчуваємо єдність Церкви. Так, за довгі століття — про це о. Олександр писав не раз, і з особливим болем — сукупне переживання Літургії як Воскресіння “обносилося”, Богослужіння наче надщербилося, і від нього відвалилася заупокійна частка, що стала окремою «требою про померлих», і ми, християни, наче язичники, іноді дивимося на «потойбічний світ» із неналежним страхом, а на покійних — як на чужих і далеких, немов би забули, що смерть переможена Христом, що в Церкві ми — знову єдині і близькі…

Коли ми молимося за спочилих на Літургії, ми молимося не стільки про них, скільки разом із ними. Тому в Троїцьку батьківську суботу — відчуття того, що храм переповнений, що ми з нашими покійними стоїмо пліч-о-пліч. Але разом із тим — нам не тісно, ми — в світлі і просторі Суботи, ранку Воскресіння. Бо не ми перейшли в «потойбічний світ», і не покійні проникли назад у нашу земну юдоль — ми разом з ними вступаємо в невечірнє Царство, в простір життя вічного.

Підготовлено за матеріалами сайту «Православіє і світ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *