15 січня Свята Православна Церква вшановує пам’ять Преподобного Серафима Саровського. Божественну літургію в соборі Різдва Богородиці звершив отець Іоанн Ігнатко.
Преподобного Серафима Саровського дуже люблять у народі, але якщо спробувати з’ясувати, за що саме його так пошановують, то відповідь переважної більшості людей буде зводитися до фрази: «за чудеса». І справді, читаєш житіє цієї дивовижної людини – і тут же перед тобою виникає образ доброго дідуся, який особисто розмовляє з небожителями, дружить із бджолами, власноруч годує ведмедів, зцілює хворих, дає настанови… Така собі зворушлива картинка. Однак, історія християнського подвигу батюшки Серафима набагато багатша і багатогранніша, ніж це здається на перший погляд.
…Майбутній подвижник народився 19 липня 1759 року в благочестивій родині курського купця Сидора Мошніна і його дружини Агафії. При Хрещенні хлопчика нарекли Прохором. Спочатку його життя мало відрізнялося від життя купецьких дітей свого часу, особливо враховуючи той факт, що сімейну справу Мошніних було налагоджено дуже добре – Сидір володів кількома цегельними заводами і брав підряди на будівництво великих кам’яниць. Старший брат Прохора – Олексій – уже виріс і теж пішов стопами батька, зайнявшись торгівлею. До цього планували долучити і малого Прошу, та Господь чудесним чином указав, що хлопчикові вготовано зовсім інший шлях.
У сім’ю Мошніних раптово прийшла біда: помер батько. У купецької родини залишилися невиконані підряди; цим довелося займатися вдові. Одного разу, Агафія взяла маленького Прошу з собою на будівництво Сергіївського собору Курська. І ось, вона разом із сином піднялася на недобудовану дзвіницю, перевіряючи якість виконання робіт. Відвернувшись, жінка не помітила, як хлопчик, із цікавістю розглядаючи все довкола, перехилився через будівельні риштування і зірвався вниз із величезної висоти. Мати, вже не сподіваючись побачити сина живим, у лічені секунди збігла сходами на вулицю. Вся в сльозах, вона вилетіла з храму і тут же остовпіла – чи то від радості, чи то від шоку: Проша був живий! Він стояв посеред двору – цілий і неушкоджений! Його вже встигли оточити люди, які теж бачили цю трагедію і її щасливу розв’язку. Всі зрозуміли, що дитина – незвичайна, і що її очікує особлива доля.
Минали місяці, і подробиці того тривожного дня потихеньку стали забуватися. Але в 9 років Проша знову сподобився Божого відвідування. На цей раз хлопчик захворів. Причому так сильно, що лікарі не могли сказати матері нічого втішного. Дитина згасала на очах. Але в найкритичніший момент Прохорові уві сні з’явилася Богородиця і пообіцяла зцілити його. Слова Пречистої Діви збулися – стан хлопчика стабілізувався, а через кілька днів повз двір Мошніних проходив хресний хід із чудотворною іконою «Знамення». Прошу винесли на вулицю, і він приклався до святині. Після цього хвороба відступила остаточно.
Життя родини знову закрутилося навколо звичних справ. Молодий купець освоював грамоту, часто бував у конторі матері та брата, відвідував церковні служби. Звичайне дитинство. Але проникливий погляд міг помітити у поведінці хлопчика щось особливе – вже в ранньому віці Прохор часто усамітнювався, молився, пізніше за всіх йшов з храму після богослужіння. День змінювався ніччю, місяць – роком, хлопчик ставав юнаком. Частіше і довше залишався він у храмі, більше молився, проникливішим ставав його погляд. А у 17 років Прохор попросив у матері благословення піти в монастир. Агафія давно вже розуміла, що її дитя обране Богом, що Господь кличе його до Себе, і не стала перешкоджати цьому – благословила сина і подарувала мідний хрест. Цей безцінний дар подвижник носив до смерті. Але одна справа – мати бажання, а інша справа – це бажання виконати. І Прохор вирішує піти в Київ на прощу, щоб там, на місці подвигу перших руських ченців Антонія і Феодосія, зробити остаточний вибір.
Здавалося б – що може бути простішим? Знайди собі відповідний монастир і приймай там постриг! Але XVIII століття було часом кризи і занепаду чернецтва. Воно розглядалося суспільством як утилітарний інститут, що повинен був виконувати, насамперед, соціальну та просвітницьку функцію. Чернецтво як шлях особистого порятунку і як молитовне стояння за весь світ опинилося на межі переслідування – для держави іноки-молитвенники стали, по-суті, дармоїдами, обителі масово розпускалися, число ченців і послушників скорочувалося, кількість нових постригів жорстко регламентувалася. Як наслідок, людині, яка прагнула духовного подвигу, було важко знайти собі наставника.
Прохор це знав. Тому він гаряче змолився Богу і Печерським подвижникам, щоб вони вказали йому потрібну дорогу. І Господь послав юному Мошніну людину, яка повідомила йому, що під Києвом живе прозорливий відлюдник Досифей. Він і благословив Прохора йти в глухі нижегородські ліси: «Місце це тобі буде на спасіння, за допомогою Господа. Тут закінчиш ти і земну мандрівку твою… І вселиться в тебе Дух Святий, джерело всяких благ…». Досифей розповів, що в Саровській обителі подвизається монах Пахомій – вихованець Києво-Печерського монастиря. До нього і попрямував Прохор. Виявилося, Пахомій добре знав Мошніних. Він прийняв Прохора з любов’ю, – і почалися роки послушництва – підготовки до постригу. Тут він знайшов те, що шукав – місце було дике, не облаштоване, доводилося багато працювати. Прохорові знадобилися навички, здобуті в дитинстві – основним його заняттям в обителі стали столярні роботи. А в короткі хвилини відпочинку любив юний послушник вирізати хрести. Потім ці ручні розп’яття дарували вірянам на згадку про відвідини монастиря. Але найважливішою була молитва – її Прохор творив щохвилини, переборюючи лінь, смуток, неуважність і інші душевні пристрасті. Тут, далеко від цивілізації, шуму і погоні за матеріальними благами душа подвижника наповнювалася миром і спокоєм. Здавалося б – що іще потрібно – живи і молися! Але Господь приготував нове випробування своєму угоднику, і воно прийшло на другий рік послушництва.
Прохор тяжко захворів, його тіло розпухло до невпізнання. Жоден лікар не міг ані діагноз точний поставити, ані ліки дібрати. Три роки тривала недуга, і більше половини цього терміну Прохор провів у ліжку. Хвороба його не озлобила, а, навпаки, зробила уважнішим до себе і оточуючих. Подвижник все переносив із радістю і терпінням, а коли ігумен Пахомій запропонував запросити висококласного лікаря, сказав: «Я віддав себе справжньому Лікарю, Господу нашому Ісусу Христу і Пречистій Його Матері; якщо ж хочеш мені допомогти – просто причасти мене». Хворого причастили. І через кілька діб він став абсолютно здоровим! Усі тільки дивувалися. І лише через кілька років батюшка Серафим відкрив таємницю – в день причастя до нього приходила Богородиця, торкнулася своїм посохом його хворого стегна, і звідти витекла рідина, що стільки місяців не давала спокою молодому послушнику. Богородиця була не одна – з Нею стояли апостоли Петро і Іоанн Богослов. Указуючи на Прохора, Вона сказала їм: «Цей – нашого роду!», натякаючи на особливу обраність майбутнього святого.
Послушництво Прохора тривало до 1786 року, коли, нарешті, Синод видав указ постригти його в першу ступінь чернецтва – в іноки. Ім’я новоспеченому подвижнику дали відповідне – Серафим, що в перекладі з близькосхідних мов означає «полум’яний». А вогонь любові Христової в душі Серафима з кожним днем розгорався все сильніше, і міцнішою ставала любов до Бога і до людей. У 27 років його висвятили в диякони, а у 34 роки він став священиком. Ще будучи дияконом, батюшка сподобився побачити Самого Господа, Який стояв посередині храму під час Літургії і благословляв вірян. Це ще більше зміцнило віру подвижника, і його служіння ставало все ревнішим.
Апогеєм подвигу отця Серафима було пустинножительство, що тривало 15 років – із 1794 до 1810 року). Батюшка побудував собі келію в глухому лісі, зрідка з’являючись на людях, увесь час проводячи в труді й молитві. Багато братії намагалося жити разом із ним, але екстремальних умов побуту старця не міг витримати ніхто. Тільки святому Серафиму Господь давав сили для несіння цього хреста. Але і диявол не дрімав. Він хотів вивести подвижника з лісу, позбавити його можливості продовжувати шлях духовного вдосконалення. Для цього біси насилали на ченця різні страхи. Проста людина, напевно, втікла би подалі від тих кошмарів, що відвідували отця Серафима. Але той справді був не від світу цього, бо відганяв бісівські видіння молитвою. І тоді темні духи вирішили застосувати до подвижника фізичну силу.
У 1804 році троє місцевих селян вирішили, що у хатинці святого повно грошей. Грабіжники прийшли до старця і, не сказавши ні слова, побили його до безпам’ятства, залишивши вмирати. У батюшки була при собі сокира, та оборонятися він не став, у всьому покладаючись на волю Божу. Природньо, грошей у хатинці не виявилося. Відвідини грабіжників сильно позначились на здоров’ї старця – він ходив напівзігнутим решту життя. Проте злочинці не залишилися безкарними – їх будинки і майно через кілька років повністю знищив вогонь. Самі ж вони розкаялися у скоєному, а заступництво батюшки врятувало їх від кримінального переслідування. Святий Серафим їх пробачив від щирого серця, навчаючи інших теж завжди прощати усіх і за все.
Оговтавшись від страшного удару, старець освоїв нову форму подвигу – мовчання. Такий вид аскези ченцям був відомий здавна, і все ж батюшка Серафим уніс до неї своє – неповторне. Він тисячу ночей провів на невеликому валуні під сосонкою, молячись Богу з піднесеними до неба руками. З каменю святий сходив тільки за природньою потребою і в хвилини нетривалого відпочинку. У хатинці у нього теж був камінь, і вдень старець також не упускав можливості молитися там.
Усі святі, які несли подвиг мовчання, згадують про те, що цей спосіб аскези – найважчий, бо передбачає контроль не тільки над словами, а й над думками. Це під силу тільки тим, хто повністю відкрив свою душу Господу, очистивши її від зла і пристрастей. Зате і плоди такого подвигу величезні – мовчання дарує людині справжнє бачення світу і людей, а в очищене від гріха серце вселяється Дух Святий. Таким став і батюшка Серафим. Він міг продовжувати подвиг мовчання до самої смерті, не хизуючись своїми благодатними дарами. Однак старець хотів поділитися з кожною людиною тієї великої любов’ю, що переповнювала його серце. У 1810 році батюшка знову повернувся у монастир, але ще 5 років перебував у мовчанні. І, нарешті, в 1815 році, за велінням Богородиці, старець відчинив двері своєї келії. Не гнав від себе нікого – навпаки, для кожного було у нього потрібне слово. До всіх старець звертався «радість моя»; і справді, найвищою радістю для святого Серафима була саме людина, тому що в ній батюшка бачив не генерала або селянку, дуку чи бідняка, а, насамперед, образ Божий, який потрібно очистити від кіптяви гріха.
Улюбленим виразом преподобного були слова: «стяжай (здобувай) Дух мирний, і навколо тебе спасуться тисячі». Дух мирний – коли всі твої думки розчиняються любов’ю, коли тебе не пригнічують ніякі гріховні турботи, коли твоєю єдиною надією і сподіванням є Бог. Дух мирний – коли ти сприймаєш світ цілісним, яким його і створив Господь. Дух мирний – коли в твоїй душі поселяється благодать Христова, і любов, що наповнює твоє серце, вихлюпується з надлишком на кожного, з ким би ти не спілкувався.
Таким був батюшка Серафим – чистою дитиною, з віком не втративши своєї дитячої чистоти, але, навпаки, помноживши її в багато разів. Перетерпівши від людей осміяння і побої, він продовжував вірити людині і в людину – бо розумів, що зло невластиве нам, що воно – міраж, розігнати який нам просто не вистачає сил. У нас не вистачає сил, а у Бога – вистачає! І старець завжди підкреслював це і, буквально, зі сльозами на очах просив своїх чад завжди бути з Богом і довіряти Йому всім серцем. Завжди.
Батюшка Серафим мирно відійшов до Господа 2 січня 1833 року. Його знайшли застиглим на колінах у молитві, зі складеними хрестоподібно руками. Мощі старця обрели двічі – в 1903 і в 1991 роках. Перше віднайдення і канонізація були ознаменовані дебатами в Синоді: обер-прокурор Костянтин Побєдоносцев був проти церковного прославлення святого. У той же час народне пошанування старця вже було очевидним фактом. У розгляд цієї справи включилася навіть імператорське подружжя, яке і наполягло на канонізації Серафима Саровського. Друге віднайдення мощей відбулося вже в кінці радянської епохи. Близько 70 років вони пролежали в запасниках Ленінградського музею історії релігії без будь-яких супровідних документів. Тільки серйозне розслідування і медична експертиза дозволила підтвердити, що знайдені останки – дійсно велика святиня, втрачена в роки безбожництва.
Батюшка Серафим увійшов у народну пам’ять як чудотворець. Але найголовніше чудо його життя було не в тих незвичайних подіях, що відбувалися з ним, а в тій зустрічі Бога і людини, яка сталася в серці подвижника! Господь кличе до себе кожного, питання лише – як ми відгукнемося на цей заклик. Можна відгукнутися, але не піти. Можна піти, але не дійти. А можна і зовсім не почути голосу Божого, заглушивши його іншими звуками. Батюшка Серафим цей поклик почув, відгукнувся, і пішов. І прийшов до Бога, подолавши всі труднощі і залишившись до кінця вірним своєму принципу – «стяжай дух мирний, і навколо тебе спасуться тисячі».
Підготовлено за матеріалами сайту “Фома”
Идет загрузка ...