1 серпня — Свята Православна Церква вшановує пам’ять Переподобного Серафима Саровського. Акафіст в соборі Різдва Богородиці перед літургією, звершив настоятель протоієрей Михаїл Терещенко, Божественну літургію звершив клірик собору отець Іоанн Моніка.
На початку минулого століття на підсвічнику Православної Церкви загорілася нова яскрава свічка. Господь благоволив послати землі нашій великого молитвенника, подвижника і чудотворця.
1 серпня ми відзначаємо знайдення мощей одного з найбільш шанованих нашим народом угодників Божих, преподобного Серафима Саровського. У 1903 році відбулося прославлення преподобного, через 70 років після його смерті. 1 серпня, в день народження святого, з великим торжеством були відкриті його мощі і поміщені в приготовану раку. Довгоочікувана подія супроводжувалося багатьма чудесними зціленнями хворих, які у великій кількості прибули в Саров. Шанований дуже широко ще за життя, преподобний Серафим стає одним з найулюбленіших святих православного народу.
Преподобного Серафима Саровського дуже люблять у народі, але якщо спробувати з’ясувати, за що саме його так пошановують, то відповідь переважної більшості людей буде зводитися до фрази: «за чудеса». І справді, читаєш житіє цієї дивовижної людини – і тут же перед тобою виникає образ доброго дідуся, який особисто розмовляє з небожителями, дружить із бджолами, власноруч годує ведмедів, зцілює хворих, дає настанови… Така собі зворушлива картинка. Однак, історія християнського подвигу батюшки Серафима набагато багатша і багатогранніша, ніж це здається на перший погляд.
«Радосте моя, молю тебе, здобудь дух мирний, і тоді тисячі навколо тебе спасуться» – саме таку пораду давав своїм духовним дітям святий, який сам повністю втілив ці слова…
Батюшка Серафим мирно відійшов до Господа 2 січня 1833 року. Його знайшли застиглим на колінах у молитві, зі складеними хрестоподібно руками. Мощі старця обрели двічі – в 1903 і в 1991 роках. Перше віднайдення і канонізація були ознаменовані дебатами в Синоді: обер-прокурор Костянтин Побєдоносцев був проти церковного прославлення святого. У той же час народне пошанування старця вже було очевидним фактом. У розгляд цієї справи включилася навіть імператорське подружжя, яке і наполягло на канонізації Серафима Саровського.
У так званих Дівеєвських зошитах було знайдено пророцтво святого Серафима: «Прийде час, коли я прославлю царя, який мене прославить…» Зрозуміти зміст цих слів стало можливо лише через багато років, адже саме через волевиявлення царя Миколая ІІ процес канонізації Саровського чудотворця нарешті було завершено. І саме Миколай ІІ, останній цар Російської імперії, прийняв мученицьку смерть разом зі всією родиною від рук комуністів-безбожників і нині також прославлений в лику святих як страстотерпець.
Канонізація царя не була простою, так само як і прославлення Саровського старця, але, напевно, молитвами преподобного Серафима зрештою рішення було прийнято.
А в далекому 1903 році рішення приймав тогочасний Священний Синод, членів якого ніяк не могли переконати численні випадки допомоги Божої по молитвах до Серафима, зафіксовані вдячними вірянами. Понад 10 років справа майже стояла на місці, попри письмові свідоцтва про дива, допоки у 1902 році на прийом до царя промислом Божим не потрапив майбутній священномученик, тоді ще архімандрит Серафим (Чичагов), який і розповів Миколаю про життя свого дивовижного тезки та небесного заступника.
Подія прославлення Саровського чудотворця відбулася на день його народження, в 1903-му, через 70 років після відходу святого від земного життя. Було ще і друге віднайдення мощей, що відбулося вже в кінці радянської епохи. Близько 70 років вони пролежали в запасниках Ленінградського музею історії релігії без будь-яких супровідних документів. Тільки серйозне розслідування і медична експертиза дозволила підтвердити, що знайдені останки – дійсно велика святиня, втрачена в роки безбожництва.
Обрітення мощей батюшки Серафима супроводжувалося численними дивами, перш за все – зціленням великої кількості хворих та немічних. Це ще раз підтвердило святість і велич преподобного, найважливішою настановою якого було здобування Духа Святого – саме в цьому преподобний вбачав головний зміст християнського життя.
Хоча на своєму життєвому шляху преподобний Серафим пройшов через великі аскетичні подвиги, своїм послідовникам він заповів іти так званим святоотецьким «царським» шляхом, цебто не брати на себе непосильних подвигів, а радше завжди бути напоготові для звершення добрих справ.
Він наставляв своїх духовних дітей якомога частіше причащатися Святих Христових Таїн, кожного дня читати Євангеліє і щиро молитися Господові, уникаючи довгих та складних правил, шукаючи в молитві насамперед зосередженості та одухотворення. «Нічого немає більш жахливого та згубного, аніж духу смутку та зневіри» — повчав старець.
Святий Серафим не гнав від себе нікого – навпаки, для кожного було у нього потрібне слово. До всіх старець звертався «радість моя»; і справді, найвищою радістю для святого Серафима була саме людина, тому що в ній батюшка бачив не генерала або селянку, дуку чи бідняка, а, насамперед, образ Божий, який потрібно очистити від кіптяви гріха.
Улюбленим виразом преподобного були слова: «стяжай (здобувай) Дух мирний, і навколо тебе спасуться тисячі». Дух мирний – коли всі твої думки розчиняються любов’ю, коли тебе не пригнічують ніякі гріховні турботи, коли твоєю єдиною надією і сподіванням є Бог. Дух мирний – коли ти сприймаєш світ цілісним, яким його і створив Господь. Дух мирний – коли в твоїй душі поселяється благодать Христова, і любов, що наповнює твоє серце, вихлюпується з надлишком на кожного, з ким би ти не спілкувався.
Таким був батюшка Серафим – чистою дитиною, з віком не втративши своєї дитячої чистоти, але, навпаки, помноживши її в багато разів. Перетерпівши від людей осміяння і побої, він продовжував вірити людині і в людину – бо розумів, що зло невластиве нам, що воно – міраж, розігнати який нам просто не вистачає сил. У нас не вистачає сил, а у Бога – вистачає! І старець завжди підкреслював це і, буквально, зі сльозами на очах просив своїх чад завжди бути з Богом і довіряти Йому всім серцем. Завжди.
Батюшка Серафим увійшов у народну пам’ять як чудотворець. Але найголовніше чудо його життя було не в тих незвичайних подіях, що відбувалися з ним, а в тій зустрічі Бога і людини, яка сталася в серці подвижника! Господь кличе до себе кожного, питання лише – як ми відгукнемося на цей заклик. Можна відгукнутися, але не піти. Можна піти, але не дійти. А можна і зовсім не почути голосу Божого, заглушивши його іншими звуками. Батюшка Серафим цей поклик почув, відгукнувся, і пішов. І прийшов до Бога, подолавши всі труднощі і залишившись до кінця вірним своєму принципу – «стяжай дух мирний, і навколо тебе спасуться тисячі». Як часто в житті нам не вистачає вміння бути щасливими, не зважаючи на обставини…
Сьогодні, звершуючи пам’ять великого святого, преподобного Серафима Саровського, пам’ятаймо про те, що він завжди світився духовною радістю і ділився нею з оточуючими, кожний раз вітаючи їх словами: «Радосте моя! Христос Воскрес!»
Нехай відчуття цієї радості оселиться і в нашому серці, а джерелом її буде пам’ять про Воскресіння з мертвих нашого Спасителя, яким він для кожного з нас приготував перепустку у Блаженну Вічність!
Підготовлено за матеріалами сайту “Православие в Україні”.
Идет загрузка ...