Сьогодні, 23 липня у сьому Неділю після П’ятдесятниці, Божественну літургію та всеношну напередодні у соборі Різдва Богородиці звершив клірик собору ієрей Іоанн Моніка. Цього дня Українська Православна Церква відзначає день пам’яті преподобного Антонія Печерського.

Вслухаючись у Євангельський благовіст, ми, перш за все, схиляємось перед могутністю і милосердям Божим. Ми схиляємося також перед вірою двох сліпих, котрі, не бачивши тілесними очима, побачили Бога очима свого серця. Бачення духовне привело їх до Джерела будь-якої утіхи, а через це і до прозріння тілесного.
Страшно не бачити світла фізичними очима, а ще гірше бути сліпим духовно.

Як темні хмари заслоняють від нас сонце і не дають можливості прорватися його променям, так наша духовна сліпота, гріхи наші й пороки заслоняють від нас Господа, не дають нам можливості побачити світло Христове. Сліпота тілесна – страшна недуга, а духовна – ще страшніша. Тілесний зір – великий дар, але тимчасовий, духовний же зір – дар вічний, який піде з нами в потойбічне життя. Цей дар – віра, Яку ми отримуємо від Бога.

Віра зодягнула нас у світлий одяг Божественної благодаті в святих Таїнствах Хрещення й Миропомазання, вона освячує і зміцнює нас в інших таїнствах, ми її бережемо, проходячи через усі труднощі земної долі, плаваючи у хвилях житейського моря. Цей дар Господній освічує нас знову і знову, примножує знання й освячує почуття, відкриває тайну життя тимчасового й вічного, дає щастя доторкнутися до того, що є святе й блаженне.

Найдосконаліша радість, котру дає нам віра – це знання про Бога. Вірою ми пізнаємо Його буття, Його недоступність і присутність скрізь, Його велич і милість, Його любов і справедливість. Віра відкриває нам Христа Спасителя, в Котрому – життя і світло людям (Ін. 1, 4). “Бога ніхто не бачив ніколи; Єдинородний Син, Котрий в лоні Отця, явив (Ін. 1, 18).

Ми віримо Його слову і Його справам. “Віруючим в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бути” (Ін. 1, 12). Ми знаємо, що Він прийшов на землю заради спасіння людей, освятив її своїми стопами і благодаттю Духа Святого. Він приніс на землю євангельську правду, Він – наш Спаситель, Котрий страждав, був похований і воскрес. Віруючий в Нього, коли і помре, оживе (Ін. 11,25).

Вірою ми осягаємо тайну Церкви, заснованої Христом для нашого спасіння. Все, що відбувається в Церкві та пов’язане з нею – справа Боже. Слово законовчителя Гамаліїла: “Бо якщо це починання і це діло від людей, то воно зруйнується; а якщо від Бога, то ви не можете знищити його…” (Діян. 5, 38-39), –підтвердили і виправдалися двохтисячолітньою історією Церкви.

Христос вказав нам шлях, яким повинні ми прямувати, підносячись серцем до горнього, вічного. Віра поєднує нас із Христом і одне з одним: “У багатьох із тих, хто увірували, було одне серце й одна душа…” (Діян. 4, 32). Віра пояснює нам смисл життя з його перемогами й поразками, з удачами й невдачами, з його радощами й скорботами. Все посилається на благо наше й удосконалення. Терпінням і доброчесністю людина творить собі добре, злим – зле. На землі нам дані усі можливості творити своє майбутнє.

Віра дає нам радість молитви, бесіди з Богом. Молитва і однієї людини, і сукупності людей, окриляє людей, поєднує їх зі святими небожителями у спільному славослов’ї, проханнях і подяках, що посилаються Богові, на які Господь по-батьківськи відповідає.

Тільки віра може призвести до щирого й спасительного покаяння, яке прощає і очищає нас. Віра приводить нас до великої радості єднання з Господом в таїнстві святого Причастя, єднання з Тим, Котрий не перестає закликати нас: “Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас” (Мф. 11,28).

Старозавітні пророки мали від Бога одкровення про Христа, про Божу Матір. Вони очами віри бачили майбутнє, ми ж маємо теперішнє. З нами Бог! “Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них” (Мф. 18, 20). Святі пророки, особливо псалмоспівець Давид, передбачували велич Божої Матері: “Праворуч тебе стоїть цариця в золоті офірськім. …У різнобарвно гаптованих шатах ведуть її до Царя” (Пс. 45, 10, 15). Але вони не знали повноти тієї радості, котру знаємо ми, звертаючись до Неї, Заступниці щирої роду християнського, Цариці неба і землі, Котра завжди дає нам Свою любов, покров і захист. Пророки тільки передбачили грядуще, а ми живемо вже здійсненням. І цю радість дає нам віра.

Необхідно дякувати Богу за радість віри, радіти і берегти її. Віра ніколи не посоромить нас, а возвеличить і прославить. Живучи тут, на землі, з вірою, ми вже наперед відчуваємо вічне блаженство в Царстві Небесному: “Царство Боже всередині вас є” (Лк. 17, 21).  Царство Боже і є плід віри християнської, яка дарує нам усе святе, радісне, чисте, тимчасове та вічне.

23 липня — преподобного Антонія Печерського

Першим бути завжди важко та відповідально. І якщо ми пам’ятаємо імена першовідкривачів: космонавтів, науковців, митців – тим більше повинні плекати пам’ять про тих, хто відкрив нашому народові духовний простір.

23 липня увесь православний світ вшановує преподобного Антонія Києво-Печерського, засновника чернецтва на Русі, який приніс на Київські гори традицію Святої гори Афон.

Майбутній подвижник народився в 983 році в містечку Любеч на Чернігівщині. З юних літ маючи в душі страх Божий, він мріяв стати ченцем.

Діставшись тогочасного центру чернечого життя – Святої Гори Афон, Антоній саме там прийняв постриг. Далі розпочалась духовна наука благочестя, молитви та послуху. Вбачаючи в ньому великого подвижника, афонський ігумен, по одкровенню від Бога, вирішив відправити його на батьківщину, промовивши: «Антонію! Час тобі й інших скеровувати в святому житті. Нехай буде на тобі благословення Святої Афонської Гори! Від тебе почне свій подвиг багато іноків».

На одному з київських пагорбів, у лісі поблизу села Берестова він знайшов печеру, яку свого часу викопав митрополит Київський Іларіон, і став подвизатися там у молитві, постуванні та праці, вживаючи трохи їжі і то через день, а часом не їв нічого впродовж тижня.

Люди почали приходити до нього за благословенням, порадою, а дехто залишався зі святим назавжди. Згодом він викопав собі нову печеру й затворився у ній. Але й там навколо нього почали оселятися іноки. Так виникли Ближні і Дальні Печери нинішньої Києво-Печерської Лаври.

Преподобним були засновані печерні монастирі не лише в Києві: саме йому завдячує появою печерного комплексу Чернігів. А опинився там преподобний Антоній під час… переслідувань! Справа в тому, що постриг у ченці кількох князівських сановників викликав шалений гнів Київського князя Ізяслава, рятуючись від якого, Антоній і опинився на Болдіних горах у Чернігові, де й викопав печеру для молитви. Згодом князь схаменувся, преподобний повернувся до Києва, а печера в Чернігові залишилась не лише як згадка про опалу, а й як духовний осередок краю.

Преподобний Антоній відійшов до Господа на 90‑му році життя 7 травня 1073 року.

Святий подвижник не мав золота, однак своїм духовним подвигом зростив обитель, незрівнянну з іншими. Саме вона стала найпершим та найвизначнішим духовним осередком християнства на Русі.

Антоній Печерський не залишив нам письмових повчань, проте залишив приклад постійної молитви, яка повинна стати основою буття для кожної віруючої людини. Розпочинаючи будь-яку справу, преподобний перш за все прикликав на неї благословення Боже, Пресвятої Богородиці та Святої Афонської гори. Нехай це нагадує нам, що без Божого благословення та без благодаті Духа Святого неможливо побудувати щось справді корисне та довговічне. І нехай молитвами святого Антонія це благословення довіку перебуватиме над нашою землею та її народом!

Підготовлено за матеріалами сайту «Українська правослана церква», “Православие в Україні”.