Юдеї, виконуючи старозавітний закон Мойсея, кожну суботу збиралися в синагогах для читання і навчання Закону. Проповідуючи Євангеліє Царства, Спаситель часто навчав і в синагозі. При цьому, за кожним кроком Христа завжди слідкували Його вороги – фарисеї і садукеї. Вони були серед людей, які слухали Його проповіді, були присутніми у синагогах, де навчав Ісус, і завжди у словах і вчинках Спасителя намагались віднайти моменти, згідно з якими в майбутньому можна було б звинуватити Його. Дуже часто вони вдавались до спокусливих запитань, щоб, почувши відповідь, звинуватити Господа у тому, що Він порушує їхній Закон чи традиції. Так сталось і у випадку, про який розповідає нам євангелист Лука про зцілення скорченої жінки у суботу.

Одного разу, проповідуючи у юдейській синагозі в суботу, Спаситель між людьми побачив жінку, яка понад вісімнадцять років була скорченою і не могла випростатись, бо мала духа немочі. Не дивлячись на хворобу, нещасна жінка не переставала приходити в синагогу. Вона приходила сюди з надією, що тут отримає розраду в немочі і отримає зцілення. Господь, побачивши тверду віру жінки, змилосердився над нею і, покликавши її, сказав: «Жінко, ти звільнена від недуги твоєї. І поклав на неї руки; і вона зараз же випросталась і почала славити Бога» (Лк. 13: 12 – 13). Жінка після покладання на неї рук Господа Ісуса Христа одразу ж відчула, що стала здоровою, і почала голосно прославляти Бога, Який зглянувся на неї, почув її молитви і зцілив від довгої і страшної хвороби.

Однак її подяку і прославлення Божого імені раптово припинив начальник тієї синагоги. Цей чоловік, подібно до фарисеїв, розлютився на Спасителя за те, що Він сотворив зцілення в суботу, вважаючи це порушенням Закону, даного Мойсеєм. Знаючи, як різко Господь викривав книжників і фарисеїв за буквальне розуміння і виконання старозавітного закону, старійшина звернувся до народу, бажаючи почути підтримку від присутніх людей. «Є шість днів, – говорив він, – в які дозволено робити; в ті і приходьте зцілятися, а не в день суботній» (Лк. 13: 14). Але не з ревності до Закону, а через свою заздрість начальник висловив докір і жінці, і Господу. Він, говорячи про зцілення жінки у святий день, своїми словами ставив під сумнів особу Ісуса. «Якою силою, – думав він, – Ісус звершує чудеса? Якщо Божественною, то чому Він порушує наші звичаї і Богом даний Закон, який говорить нічого не робити в суботу? Чи не бісівською силою Він чинить Свої чудеса?». Спаситель, розуміючи підступність його думок і слів, викрив його неправдиву ревність щодо «дня Господнього». «Лицеміре, – сказав Ісус, – чи не відв’язує кожний з вас у суботу вола свого або осла від ясел і не веде напувати. А цю дочку Авраамову, яку зв’язав сатана ось уже вісімнадцятий рік, чи не належало визволити від цих пут у день суботній?» (Лк. 13: 15 – 16).

Іншими словами кажучи, звичайні щоденні господарські турботи не заперечувались тлумачами Закону; всі робили певні справи, не думаючи, що можуть порушити Закон. Якщо ж юдеї можуть турбуватися про потреби своїх тварин, то як же може не турбуватись про діла милосердя для своїх рабів Той, Хто і є всецілим Милосердям і Любов’ю. Саме тому Спаситель і називає цього чоловіка лицеміром. За словами святого Іоана Золотоустого, це справедливо, тому що він показував себе охоронцем Богом даного Закону, а насправді ним керувала заздрість: не те розлютило його, що порушується субота, а те, що прославився Христос. А за зцілення «дочки Авраама», природної юдейки, турбота про яку лежала на цьому начальникові, він повинен був дякувати Господу за Його благодіяння, а не докоряти.

Але подія сьогоднішнього євангельського читання містить у собі ще один глибокий повчальний зміст. У суботній день, день спокою, Господь позбавив нещасну скорчену жінку її хвороби. Він зробив це не для того, щоб привести у гнів фарисеїв. Спаситель багатьох людей зціляв у суботу, і цим зціленням у день спокою Господь закликає всіх нас шукати для себе позбавлення від всіх тягарів і турбот, якими наповнене наше життя. «Шість днів працюй, – говорить Господь, – і виконуй у них справи твої, а день сьомий – віддай Господу Богу Твоєму» (Вих. 20: 9 – 10). У сьомий день спочив і Бог від усіх діл своїх, які чинив (Бут. 2: 2), тобто не віддалився від світу, не перестав піклуватися про світ, а віддав цей день людству.

Завжди славимий Бог потребує і від всіх нас, щоб для Його прославлення був призначений певний час, час спокою, щоб ми, залишивши свої турботи, могли принести щирі молитви і прославлення Його Пресвятого імені. Шість днів Господь дав нам для того, щоб ми трудились, задовольняючи свої життєві потреби, Собі ж виділив тільки один день, але і цей день Творець дав для нас, для нашого ж спасіння. У Старому Завіті люди шанували суботу – останній день, у який Бог спочив від усіх діл своїх. У Новому Завіті субота втратила свою актуальність. Старий Завіт був тінню прийдешніх благ, пророцтвом, яке обіцяло прихід Месії. Христос же прийшов для того, щоб доповнити Закон. Він прийшов не зруйнувати його, не відмінити, а надати йому нового значення. Не порушив Спаситель жодної старозавітної традиції, не відмінив жодної заповіді, але наповнив все існуюче новим змістом. Саме тому Христос і говорив до фарисеїв, що «Син Людський є господарем і суботи» (Мф. 12: 8 ) і «субота для людини, а не людина для суботи» (Мк. 2: 27). Тобто добрі і корисні для нашого спасіння справи можна і навіть потрібно робити у будь-який, а особливо святковий день.

Що ж стосується «дня Господнього», то ми, християни, святкуємо перший день тижня, тобто неділю. Неділя – це день, в який воскрес Спаситель. Святкуючи день Воскресіння Христового, ми згадуємо той день, в який визволились від рабства гріха, прокляття і смерті. Але як ми святкуємо? Чи надаємо ми цьому дню потрібного значення? Люди звикли думати, що недільний чи святковий день призначений для того, щоб відпочити від повсякденної праці і набрались сил для її продовження. В деякій мірі це правда. Та насправді Господь дав нам день спокою для того, щоб наша жадібність не привела нас до передчасної смерті. Якщо б не було цього закону, то ненаситна людська природа знищила б себе постійною працею. Але при цьому не потрібно забувати про Бога.

Людина приділяє для себе шість, а то й сім днів в тиждень, а для Бога бракує часу. Ми впродовж всього життя дбаємо про тіло, про те, щоб бути ситими, одягненими, щоб був дах над головою, а про душу забуваємо. Забуваємо про те, що душа, так само як і тіло, потребує їжі, але духовної. «Тиждень має сто шістдесят вісім годин, – говорить святитель Іоан Золотоуст, – із них Бог призначив для Себе тільки одну – і ти витрачаєш її на світські, інколи і непотрібні заняття». Ворог роду людського – диявол, бажаючи позбавити творіння Боже спасіння, посилає людям безліч турбот, на які їм бракує повсякденного часу. Тому вони, нехтуючи святковим днем і богослужінням, вирішують справи тимчасові замість того, щоб подбати про спасіння душі і вічність. Тоді як люди, які присвячують святковий чи недільний день Господу, отримують духові сили, а їхні душі наповнюються миром, терпінням і милосердям. Ось чому Господь вимагає від кожної людини присвячувати один день тижня Йому, бо це корисно для нашого ж спасіння.

Дорогі браття і сестри! Порушуючи Богом даний закон, а в тому числі і четверту заповідь Божу, людство все більше і більше стає незадоволеним життям. Всім, хто живе на землі, бракує миру і любові в душі. І замість того, щоб шукати спокій душам нашим у Господі, ми шукаємо його у розвагах і непотрібних речах. В наш час у людей, навіть і православних, пропало відчуття святості недільного чи будь-якого іншого святкового дня. Свято ми перетворили на пустоту, яка не корисна, а навіть пагубна для нас. Тоді як кожен недільний чи святковий день – це день спокою і для тіла, і для душі. В цей час душі найлегше отримати мир і спокій і наблизитись до Бога. Саме в такі дні ми повинні намагатись якомога більше молитись і перебувати у благоговійному єднанні з Богом. А це можливе тільки тоді, коли наша душа звільниться від життєвих турбот. Саме тому скиньмо із себе тягар повсякденних справ, очистьмо розум від непотрібних думок і намагаймося зробити хоч одну справу, яка буде корисною для спасіння нашої душі.

Свята великомучениця Катерина була дочкою Конста, управителя Олександрії Єгипетської часів імператора Максиміна (305 — 313). Живучи в столиці — центрі еллінської освіченості, Катерина, наділена рідкісною красою і розумом, отримала блискучу освіту, вивчала твори кращих античних філософів та вчених.
Юнаки з найіменитіших родин імперії добивалися руки прекрасної Катерини, але жоден із них не став її обранцем. Дівчина оголосила батькам, що згодна вийти заміж лише за того, хто перевершить її в знатності, багатстві, красі і мудрості. Мати Катерини, таємна християнка, повела її за порадою до свого духівника, святого старця, який подвизався на самоті в печері неподалік від міста. Вислухавши дівчину, старець сказав, що знає Юнака, Котрий перевершує її у всьому. Катерина усім серцем прагнула побачити Нареченого Небесного. Істина, до якої так поривалась її душа, відкрилася дівчині. На прощання старець вручив Катерині ікону Божої Матері з Богомладенцем Ісусом на руках і звелів з вірою молитися до Цариці Небесної — Матері того самого Нареченого дарувати бачити Її Сина.
Катерина молилася всю ніч і удостоїлася чудесного видіння: Пресвята Діва Марія просила Свого Божественного Сина подивитися на Катерину, яка схилила коліна перед іконою. Та Ісус відвертав Свій лик від дівчини, кажучи, що Він не може дивитися на неї, бо вона потворна, злиденна та божевільна, як і кожен язичник, не омитий водами святого Хрещення. У глибокій печалі Катерина знову пішла до старця. Він з любов’ю прийняв її, наставив у вірі Христовій, заповів зберігати чистоту і цнотливість та безперестанно молитися і здійснив над нею таїнство святого Хрещення. І знову святій Катерині було видіння Пресвятої Богородиці з Немовлям. Тепер Господь ласкаво дивився на неї і дав перстень, обручивши її Собі. Коли видіння скінчилося і свята Катерина прокинулася від сну, на руці її сяяв перстень — дивовижний дарунок Небесного Нареченого.
У цей час в Олександрію на язичницьке свято прибув сам імператор Максимін. Приносилися, як було заведено, і людські жертви — на смерть у вогні прирікали сповідників Христа, які не відступили від Нього під тортурами. Свята любов до мучеників-християн і сердечне бажання полегшити їх долю спонукали Катерину піти до головного жреця і владики усієї імперії, імператора-гонителя Максиміну.
Назвавши себе, свята розповіла все про свою віру в Єдиного Істинного Бога і мудро викрила язичників у їх омані. Краса дівчини вразила правителя. Щоб переконати її і показати торжество язичницької мудрості, імператор повелів скликати 50 найученіших мужів імперії, але свята з легкістю взяла гору над мудрецями, переконавши їх у свої правоті так, що вони самі увірували в Христа.
Максимін, не сподіваючись більше переконати святу на поприщі науки, спробував спокусити її обіцянкою багатства і слави. Отримавши обурену відмову, імператор наказав піддати Катерину жорстоким мукам, а потім кинути в темницю.
Наступного дня мученицю знову привели на судилище, де під загрозою колесування запропонували їй відректися від християнської віри і принести жертву богам. Свята непохитно сповідала Христа й сама підійшла до коліс. Ангел розтрощив знаряддя страти, і воно розлетілося на шматки, відправивши на той світ багатьох язичників. Свята Катерина непохитно засвідчила вірність своєму Небесному Нареченому — Христу, і з молитвою до Нього сама поклала голову на плаху під меч ката. Коли дівчині відрубали голову, з рани, замість крові, витекло молоко.
Мощі святої Катерини, за переданням, були перенесені Ангелами на Синайську гору. Вони були нетлінні і мали дивовижний аромат. У VI столітті, за одкровенням, були знайдені чесна глава і ліва рука святої мучениці, які було з почестями перенесено у новозбудований храм Синайського монастиря у Єгипті. Зараз вони зберігаються у невеликій мармуровій раці на правій стороні престолу головного храму обителі во ім’я Преображення Господнього. Святу главу Нареченої Христової покриває нині золотий вінець, а на палець десниці одягнений дорогоцінний перстень в пам’ять її божественного обручення.
За свою багатовікову історію Синайський монастир ні на день не переривав служіння. Після чудесного віднайдення і понині у обитель стікається безліч паломників. Тут, біля нетлінних мощей святої мучениці, віряни отримують за своїми молитвами дивовижні зцілення, заступництво і Божу поміч.
Пам’ять святої великомучениці Катерини шанується у всьому християнському світі з особливою пошаною і благоговінням. На її честь зводять храми, багато монастирів називають її іменем. А чимало українських жінок носять це богопрославлене, через святу великомученицю, древнє грецьке ім’я – Катерина, «завжди чиста».