22 червня Троїцька помина субота. Божественну літургію у соборі Різдва Богородиці звершив настоятель протоієрей Михаїл Терещенко. За Літургією посилено помолились про Україну, її народ, владу та військо, щоб Господь дав Свій мир нашій землі та милість знедоленим.
Чомусь саме в цей день відчуваєш, наскільки ми нерозлучні з нашими улюбленими, з нашими спочилими. Напевно, тому, що настає П’ятидесятниця. День, іменований днем народження Церкви. Тієї Церкви, яку Ти, Христе, створив власною кров’ю і Своїм Воскресінням, якій посилаєш Духа, щоб відтепер вона жила і діяла в світі, разом із Тобою рятуючи і перетворюючи світ.
День народження Церкви, тобто — всіх нас. І ось вся Церква молиться — не те, щоб «про нас», але про себе саму.
Завтра — неділя, сповнена полум’я Духа Святого. Завтра Церква буде молитися про свою повноту в єдності живих і спочилих своїх дітей, як єдина людина, який, молячись про себе саму, не поділяє себе на живу і мертву.
Завтра будуть колінопреклонні молитви, в яких людина-Церква молить про себе Бога Вседержителя, являючи, відкриваючи себе перед Богом у всій непривабливості, трагічності і складності людського стану, від покаяння: «…и помяни нас смиренных и осужденных, и возврати пленение душ наших, Твое милование имея о нас молящееся», до крику смертного — Тому, Хто «очищения убо молитвенная о иже во аде держимых сподобивый приимати, великия же подаваяй нам надежды ослабления содержимым от содержащих я скверн, и утешению Тобою низпослатися». Це — благання не здорових про посторонніх хворих, не живих про посторонніх мертвих: це благання Церкви про саму себе…
Це буде в день П’ятидесятниці. А поки — поминальна субота, сповнена трагізму смерті — але і великого спокою, дарованого нам Тим, Хто смертю переміг смерть. Про цей спокій говорить у книзі «Літургія смерті і сучасна культура» чудовий пастир і богослов о. Олександр Шмеман, аналізуючи 118-й псалом: «Цей псалом розкриває нам, що кожна смерть — це вхід у величезну і світлу тишу Великої і Святої Суботи, благословенної Суботи, в ранок невечірнього дня Царства Божого. Таким чином, те, що давня Церква знала і переживала з самого початку, про що вона свідчила і що стверджувала виразними написами на гробницях: «Він живий», «Вона жива», тепер перетворилося на літургійне торжество, унікальне в своїй глибині і красі».
Справді, саме в Літургії, «спільній справі», справі, що продовжує і утверджує Воскресіння, ми, як ніколи, відчуваємо єдність Церкви. Так, за довгі століття — про це о. Олександр писав не раз, і з особливим болем — сукупне переживання Літургії як Воскресіння “обносилося”, Богослужіння наче надщербилося, і від нього відвалилася заупокійна частка, що стала окремою «требою про померлих», і ми, християни, наче язичники, іноді дивимося на «потойбічний світ» із неналежним страхом, а на покійних — як на чужих і далеких, немов би забули, що смерть переможена Христом, що в Церкві ми — знову єдині і близькі…
Коли ми молимося за спочилих на Літургії, ми молимося не стільки про них, скільки разом із ними. Тому в Троїцьку батьківську суботу — відчуття того, що храм переповнений, що ми з нашими покійними стоїмо пліч-о-пліч. Але разом із тим — нам не тісно, ми — в світлі і просторі Суботи, ранку Воскресіння. Бо не ми перейшли в «потойбічний світ», і не покійні проникли назад у нашу земну юдоль — ми разом з ними вступаємо в невечірнє Царство, в простір життя вічного.
Идет загрузка ...