15 січня, у неділю перед Богоявленням, Божественну літургію в соборі Різдва Богородиці звершив настоятель отець Михаїл Терещенко. Перед службою прочитали акафіст преподобному Серафиму Саровському, день пам’яті якого Православна Церква відзначає сьогодні.
Серафим Саровський, великий угодник Божий, народився в місті Курську, де за сім з половиною століть до того сяяв своїми подвигами один із родоначальників нашого чернецтва – преподобний Феодосій Печерський (+1074). Святий Феодосій ще хлопчиком переїхав з батьками з Василева (нинішнього Василькова, що під Києвом) у Курськ, саме тут звершив свої перші аскетичні подвиги і звідси пішки вирушив до Києва, де став учнем преподобного Антонія Печерського та співзасновником Києво-Печерської Лаври – колиски вітчизняного чернецтва – альма-матері перших давньоруських ченців.
Обираючи шлях монашеський, курський юнак Прохор Мошнін, якому написано було увійти в історію з ім’ям преподобного Серафима, теж вирушив до Києва, де біля найдавніших святинь Вітчизни хотів дізнатися, чи згідно з волею Божою він робить свій вибір, і в якій обителі слід приймати постриг.
У Києві Прохор відвідав Печерську Лавру і приписану до неї Китаївську пустинь. Заснована в XVII столітті серед лісів і гір на 7 кілометрів на південь від Лаври, ця обитель прославилася в наступному столітті своїм подвижником – преподобним старцем-затворником Досифеєм (+1776). Під таким ім’ям, як з’ясувалося згодом, ховалася дворянка Дарія Тяпкіна, яка таємно покинула свій дім заради чернечого життя. Рід Тяпкіних походив від Василя Варгоса, який служив окольничим воєводою у святого благовірного князя Димитрія Донського (+1389). З’явившись на світ у 1721 році в Рязані, Дарина була не першою дитиною своїх батьків і тому виховувалась у рідної бабусі Порфирії. Стариця Порфирія була вже тоді інокинею московського кремлівського Вознесенського монастиря, куди вона віддалилася під молитовне заступництво засновниці обителі – вдови князя Димитрія Донського, преподобної Євфросинії (в миру – княгині Євдокії). Пробувши в монастирі з 2 до 9-тирічного віку і вихована бабусею в чернечому дусі, Дарія не змогла потім вести дворянський спосіб життя і коли дізналася, що її ось-ось видадуть заміж, в 15 років утекла з дому. Розуміючи, що за законами того часу її могли насильно повернути до батьків, Дарія обстригла волосся, переодяглася в селянський одяг і назвалася Досифеєм. Продемонструвавши перед намісником Троїце-Сергієвої Лаври свою начитаність в духовних книгах, вона була прийнята послушником до обителі. Незабаром, уникаючи зустрічі з родичами, які часто приїздили до Лаври, Дарія пішла до Києва, де викопала біля Китаївської пустині печеру і стала жити в затворі. У 1744 році, вже під іменем прозорливого «старця Досифея», Дарину було пострижено в рясофор. Відповідаючи на питання, що хвилювали Прохора Мошніна, подвижниця вказала йому шлях у Саровську пустинь і дала юнакові духовні настанови.
Тут хотілося б звернути увагу на ряд обставин. До моменту бесіди обох угодників Божих в Китаєвій пустині вже було зведено новий монастирський храм – кам’яну Свято-Троїцьку церкву з боковим вівтарем преподобного Сергія Радонезького (+1392). Збережена донині, вона замінила старий храм преподобного Сергія, що стояв ще в дні приходу святої Досифеї до Києва. Таким чином, святий почав свої київські подвиги під молитовним покровом преподобного Сергія, який заснував і Троїце-Сергієву Лавру, що стала для нього рідною, і зробив великий духовний уплив на князя Димитрія Донського і його дружину – небесних покровителів роду Тяпкіних. А Прохор Мошнін, у свою чергу, був сином зодчого великого храму преподобного Сергія Радонезького в Курську. Цей храм у 1833 році – році кончини святого Серафима Саровського – став кафедральним собором. Примітно й інше. Свята Досифей преставилася в день пам’яті преподобного Сергія і, до того ж, була знайдена в своїй келії колінопреклоненою перед іконами, тобто в такому ж положенні, в якому виявлять після кончини і преподобного Серафима. Всі зазначені збіги стають особливо цікавими, коли ми помічаємо, що на ряді ікон святих Сергія Радонезького і Серафима Саровського зображують приблизно так: обидва подвижники стоять перед Спасителем по обидві сторони Престолу Божого. Обох святих отців, при цьому, виокремлюють серед сонму святих Русі. Преподобний Сергій уособлює святість епохи XIV – XV століть – часу духовного розквіту допетровської Русі. Преподобний Серафим уособлює подвижництво періоду XVIII – XIX століття – нового часу. У житії святої Досифеї, у таємничій символіці навколо імен святих Сергія і Серафима бачимо спадкоємність подвижництва обох історичних епох, уособленої двома стовпами віри. І символ цієї спадкоємності був явлений у стародавньому Києві, під покровом Лаври, що заклала фундамент давньоруської святості ще в XI столітті. Не можна не відзначити й того, що Саровська обитель, куди прямував Прохор Мошнін, як і Києво-Печерська Лавра, починалася з печер і була присвячена Успінню Пресвятої Богородиці. У печерах обителі був храм преподобних Антонія і Феодосія Печерських. А заснування монастиря відбулося в кінці XVII століття, коли, вийшовши за межі Печерської Лаври, на всю Русь поширилося шанування більшості преподобних Печерських, внаслідок чого у багатьох куточках Русі з’явилися нові печерні монастирі з церквами на честь Успіння Божої Матері і преподобних Антонія і Феодосія.
Розмова про подвижництво святого Серафима в Саровській пустині також рідко може обійтися без згадки про Київ. Засновник Саровської пустині отець Пахомій, високо цінуючи преподобного Серафима, зазвичай брав його з собою в поїздки у монастирських справах. Під час однієї такої святий Серафим був присутній при кончині преподобної Олександри Мельгунової (+1789) – засновниці Серафимо-Дівеєвського монастиря. Вдова полковника Агафія Семенівна Мельгунова, володарка маєтків у декількох губерніях, присвятила своє життя паломництву і благодійності. У відомому збірнику життєписів подвижників благочестя XVIII – XIX століття згадується, також, що вона жертвувала чималі кошти на оздоблення і зведення храмів і збудувала в Дівеєві кам’яну церкву, біля якої поселилися кілька благочестивих жінок, створивши ядро майбутньої монастирської общини. Незадовго до кончини Агафія Семенівна прийняла чернецтво з ім’ям Олександри та передала Саровскому отцю Пахомію залишок своїх заощаджень, прохаючи подбати про дівеєвських сестер. Отець Пахомій відповів, що, хоч і готовий допомагати, як зможе, але сам навряд чи доживе до часу облаштування монастиря і тому в майбутньому доручить турботу про Дівеєво преподобному Серафиму. Ймовірно, з цієї причини на стіні одного з храмів Києво-Флорівської обителі ззовні зображений знаменитий подвиг молитовного стояння святого Серафима упродовж тисячі днів і ночей.
Зв’язок преподобного Серафима з Києвом втілився і в іншій події. В останні роки життя старця у нього якийсь час був учнем і послушником юнак Іван Мірошниченко з Кременчука. Виконуючи пророче благословення святого Серафима, Іоанн відправився до Брянської Білобережньої пустині і прийняв постриг з ім’ям Іони, а потім, за одкровенням, переселився до Києва і заснував тут Троїце-Іонинський монастир, що прославився аскетизмом життя своїх насельників. Розташований по сусідству з Печерською Лаврою на дніпровських пагорбах, Іонинський монастир, незважаючи на свою молодість, став великою святинею, перед якою благоговіли не лише кияни, а й тисячі паломників. «Хочете бачити почилих преподобних – йдіть у лаврські печери. Хочете бачити живих – йдіть в монастир отця Іони». «Лаврою Київ починався, Іонинським – вінчався», – так говорили в народі. А вже у наші дні в стінах відродженого монастиря православні кияни нещодавно відзначали сторіччя з дня кончини преподобного Іони Київського (+1902).
У момент прославлення преподобного Серафима у лику святих у 1903 році єпископом Тамбовським і Шацьким, у єпархії якого знаходилася Саровська пустинь, був владика Димитрій, який до переведення в Тамбов був вікарієм Київської єпархії з титулом єпископа Чигиринського, ректором Київської духовної академії і настоятелем Києво-Братського монастиря. Відразу після канонізації преподобного Серафима скрізь почали з’являтися храми на його честь. Не став винятком і Київ. Причому один із найперших Серафимівських храмів – а в Києві їх декілька – був зведений саме в Китаєві. Церкву освятили в 1904 році як домовий храм опікуваної Китаївською пустинню богадільні. Ця церква збереглася до наших днів і тепер є монастирським храмом. Ще одну Свято-Серафимівську церкву, вцілілу донині, спорудили в 1908 – 1910 роках у Пущі-Водиці, де багато киян мали дачі.
Треба згадати і явління святого Серафима будівельникові одного з київських монастирів. Із 1900 року на південній околиці Києва, на руїнах стародавньої Гнилецької обителі, заснованої на місці неодноразового усамітнення святого Феодосія Печерського, велося будівництво «Скита Пречистої в урочищі Церківщина» Ініціатором будівництва був вже відомий нам владика Димитрій (Ковальницький). Напередодні переїзду в Тамбов він доручив подальший благоустрій Церківщини постриженнику Іонинського монастиря ієромонаху Мануїлу (Ковшу), якого, за наполегливими проханнями ієрарха, благословив на подвиг відродження обителі сам святий Іона. Після початку в 1907 році будівництва в Церківщині великого Свято-Миколаївського храму отець Мануїл довго не міг вирішити, як назвати одну із двох бічних прибудов храму (першу мали освячувати в ім’я преподобного Антонія Печерського). «І ось, – писав пізніше отець Мануїл, – в одну із ночей серпня 1907, явився мені у сні преподобний Серафим Саровський, вручив 350 рублів і каже: «Це тобі на побудову храму!». З цим я прокинувся.. У той же день, після закінчення Літургії, був відслужений молебень преподобному Серафиму. Не встиг я повернутися з храму до себе в келію і випити чашку чаю, як прямує, дивлюся, до мене ієромонах Видубицького монастиря о. Петро і вручає мені на побудову храму рівно 350 рублів… Це було явною для мене вказівкою на те, що другий приділ повинен бути освячений в ім’я великого Божого Угодника і Чудотворця, преподобного Серафима, тим більше ще й тому, що мій старець Іона, який благословив мене на «Церковщину», прожив біля ніг преподобного Серафима 8 років і від нього отримав вказівку та благословення на подальший шлях чернечого свого подвигу, а я під керівництвом старця Іони прожив 28 років і ним був посланий на труд будівництва та настоятельства в «Церковщину». Такою є одна з таємниць Божого домобудування…». Свято-Миколаївський храм так і не був добудований через революцію 1917 року. Однак зберігся перший поверх церковної будівлі, де сьогодні відбуваються богослужіння. Цікаво, що сам отець Мануїл прийняв у 1919 році схиму з ім’ям Серафим.
Чудова передісторія розташованого в Біличах храму Зачаття святого Іоанна Предтечі. Церква облаштована в 1990 році в сільському будинку, бо однойменний храм був знищений в там ще в 1960-і роки. На місці згаданого будинку його господарі колись тримали хлів. Одного разу преподобний Серафим явився у сні дружині господаря садиби і повелів розібрати і перенести будову, бо на його місці в майбутньому з’явиться храм. Господар не відразу погодився виконати вказівку святого, бо затівати подібне було не так просто. Але преподобний з’явився ще кілька разів, повторюючи своє повеління, після чого господарі все-таки скорилися.
Сьогодні, крім вже існуючих приділів та окремих храмів в ім’я преподобного Серафима, в Києві з’являються нові. Так, крім Серафимівської церкви у Бортничах і однойменного приділу в підземному храмі Покровського жіночого монастиря, упродовж останнього десятиліття з’явилися освячені в ім’я преподобного Серафима церква в 2-гій лікарні (1996) і приділ в соборі на Троєщині (1997 р.; зодчий собору – відомий архімандрит Пімен (Соболєв), глибоко шанував пам’ять Саровського чудотворця, прийняв схиму з ім’ям Серафим). А у Троїцькому храмі в Китаєвій пустині ось уже близько десяти років дбайливо зберігаються в одному з кіотів привезені з Росії поручі та єпитрахиль преподобного Серафима.
За матеріалами порталу «Православіє в Україні»
Идет загрузка ...