Сьогодні, 3 лютого, у 36 неділю після П’ятидесятниці та в День Віддання Богоявлення, Божественну літургію та всеношну напередодні у соборі Різдва Богородиці звершив настоятель протоієрей Михаїл Терещенко. Після літургії, настоятель пояснив вірним євангельську історію про зцілення Господом сліпого. Ця історія навчає християн не шукати слави за свої добрі вчинки та правильно молитись – наполегливо і з покаянням.
Під час богослужіння була піднесена сугуба молитва про мир в Україні та про єдність Православної Церкви.
“Найправильніша молитва – це молитва покаяння, найпотрібніша молитва для людини. Сліпий хотів, звичайно, побачити світло, він хотів отримати зцілення зору. Але він не просив Бога, щоб Господь дав йому зір, він сказав: “Господи, помилуй мене!”. тому що він знав, що хвороби, скорботи, неприємності, які ми зустрічаємо у цьому житті, своїм початком, причиною, мають наші гріхи, наші беззаконня. Тому, якщо ми просимо у Бога: “Помилуй мене, Господи!”, – то ми просимо не тільки про одну якусь там хворобу, а про всі свої немочі.” – митрополит Онуфрій.
Зцілення сліпонародженого
Одного разу, коли Ісус перебував у Єрусалимі, творив дива і проповідував вчення Своє, вороги Його сповнилися такої люті, що хотіли побити Його камінням. Але Він пішов від них і, йдучи, побачив людину, сліпу від народження.
Учні Його запитали у Нього: Учителю, хто згрішив, він чи батьки його, що народився сліпим?
Ісус відповідав: Не згрішив ні він, ні батьки його, але це для того, щоб на ньому явилися діла Божі.
Господь зглянувся над бідолашним сліпим. Плюнувши на землю, Він зробив грязиво, помазав цим грязивом сліпому очі і сказав йому: Піди, вмийся в купальні Силоам. Це було джерело біля підніжжя гори Сіон. Сліпий пішов, вмився і прозрів. Чудо це вразило усіх. Невже, казали одні, це той самий, який сидів і просив милостиню?
Інші казали: це він; інші: схожий на нього. Він же казав: це я.
Стали розпитувати у сліпонародженого, як він прозрів. Він відповідав: “Чоловік, якого зовуть Ісусом, зробив грязиво, помазав мені очі і велів вмитися в купальні Силоамській; я вмився, і ось я бачу”. Повели його до фарисеїв. (Слід сказати, що це чудо здійснене було у день суботній.) На розпитування фарисеїв юнак, що прозрів, знову відповідав розповіддю про дивовижне зцілення своє. Тоді між фарисеями спалахнула суперечка про Ісуса.
Декотрі казали: Цей Чоловік не від Бога, тому що не дотримується суботи; інші ж заперечували: Чи може людина грішна творити такі чудеса? Запитали зціленого: “А ти що думаєш про Нього?” “Я думаю, що Він пророк”, – відповів той.
Але фарисеї все-таки не йняли віри і такому явному свідоцтву сили Божої. Вони засумнівалися, чи справді той бідолашний був сліпим, і, прикликавши батьків його, запитали у них: Чи це син ваш, про якого ви кажете, що він народився сліпим? Як же він тепер бачить?
Батьки сліпонародженого знали, що фарисеї зненавиділи Ісуса і вже постановили між собою відлучити від синагоги всякого, хто визнає Його за Христа. У легкодухості своїй вони побоялися накликати на себе гнів фарисеїв, якщо віддадуть належну честь Тому, Хто зцілив їхнього сина, тож відповіли так: “Знаємо, що це син наш і що він народився сліпим. Як же він прозрів і хто зцілив його, цього ми не знаємо; він сам дорослий; нехай сам розповість”.
Тоді фарисеї сказали сліпонародженому: “Дякуй Богові; ми знаємо, що Той, Хто зцілив тебе, людина грішна”.
“Чи грішник Він, того не знаю, а знаю тільки те, що я був сліпим, а тепер бачу”, – відповідав зцілений від сліпоти.
Знову фарисеї стали розпитувати, як він прозрів. “Я вже розповідав вам, навіщо знову запитуєте? Хіба і ви хочете зробитися Його учнями?”
Фарисеї розсердилися. “Ти учень Його, – сказали вони, – а ми Мойсеєві учні. Ми знаємо, що з Мойсеєм говорив Бог, а про цього Чоловіка не знаємо, звідки Він”. “Дивно, що ви не знаєте, звідки Він, – відповідав юнак, – а Він відкрив мені очі. Хіба чувано, щоб хто-небудь відкрив очі сліпонародженому? Ми усі знаємо, що грішників Бог не слухає, але слухає тих, хто шанує Бога і творить волю Його. Якби цей Чоловік не був від Бога, то не міг би створити такого чуда”.
Фарисеї ще більше розсердилися і вигнали геть зціленого юнака. Господь Ісус Христос дізнався про це і, зустрівши його, запитав: «Чи віруєш ти в Сина Божого?» «Хто Він, Господи, щоб мені вірувати в Нього?» – запитав позбавлений від сліпоти.
“Ти бачив Його, і Він говорить із тобою”, – сказав Господь. “Вірую, Господи! ” – вигукнув тоді юнак і вклонився Ісусові до землі (Ін. 9, 2-38).
Можна уявити, як зрадів зцілений, коли дізнався, що Той, Хто дав його очам прозріння, Сам Син Божий, Котрий зійшов на землю для спасіння людей! Як увірував у Нього! Як гаряче полюбив Його! Певно, він і не тужив про те, що фарисеї вигнали його з синагоги і зневажали його. Вони його відкинули, але ж він знайшов і полюбив Спасителя, а це щастя вище за усі блага земні.
Ми бачимо часто, що люди добрі і благочестиві зазнають у суспільстві зневаги й утисків. Але якщо вони твердо вірують у Господа, якщо полюбили Його усією душею, якщо дотримуються заповідей Його і сповідують Його святе Ім’я, то вони терпляче перенесуть біди. Бо знають, що мають вище благо і ніщо у світі не може позбавити їх любові Христової. Батьки сліпонародженого, боячись фарисеїв, не наважилися віддати Господові славу і честь за зцілення сина. Вони боялися, що їх відлучать від синагоги. Хай вбереже нас Господь від такої легкодухості!
Ліпше втратити все, ліпше перетерпіти всілякі зневаги і неприємності, аніж у будь-чому відхилитися від Господа; Він вище, вічне благо. Ні зі страху, ні з догоджання кому-небудь не повинні ми наважитися зробити або сказати неугодне Богові.
Свята Церква, згадуючи у шосту Неділю після Світлого Воскресіння зцілення сліпонародженого, так взиває від імені усіх до Цілителя душ і тілес: “Душевними очима перебуваючи у сліпоті, приходжу до Тебе, Христе, як сліпий від народження, і з покаянням волаю до Тебе: Ти єси Світло Пресвітле усіх, хто перебуває у гріховній пітьмі”.
Незбагненні шляхи Твої, Господи!
О, які величні діла Твої, Господи, дуже глибокі думки Твої: нерозумна людина не знає, і невіглас не зрозуміє того (Пс. 91, 6-7). Воістину Ти Бог сокровенний, розумом творіння незбагненний!
Святий Антоній Великий, роздумуючи про сокровенні та нерозгадані таємниці Божі й дивуючись їм, одного разу звернувся покірливо до Бога: “О, Господи Боже мій! Тобі буває іноді благоугодно дарувати довголіття людям, що видаються даремними і зануреними у безодню беззаконня, а іноді передчасно позбавляєш Ти життя цього людей дуже корисних для блага загального. Одні, мало грішні, страчуються Тобою тяжко; інші, навпаки, живуть без всяких лихоліть, щасливо, і через це зважуються на зухвалість коїти злочини”. У такому роздумуванні Антоній чує голос: “Будь уважний до самого себе: те, про що ти роздумуєш, є Суд Божий, і ти його не досліджуй і не випробовуй”.
Святий Афанасій, архієпископ Александрійський, описує в діяннях Антонія Великого такий випадок. Два ченці йшли провідати святого Антонія. Мандруючи безводною і спекотною пустелею, вони геть знемогли від спраги: один із них помер, в іншому ж ледь жевріло життя. Святий Антоній, перебуваючи у своєму монастирі за багато верст від них, закликав поспішно двох своїх ченців і сказав їм: “Чимдуж біжіть туди-он в пустелю, захопіть із собою посудину води. Один із двох братів, які йшли до нас, уже помер від спраги. А інший дихає іще, але тяжко страждає і дуже знесилив. Якщо зволікатимете, то й іншого не застанете живим: так відкрив мені Бог, коли я стояв на молитві”. Ченці одразу рушили в дорогу. Вони знайшли мандрівників: померлого поховали, а іншого освіжили водою, підкріпили їжею і привели до святого Антонія. При цьому святитель Афанасій зауважує, що, можливо, хтось запитає: а чому святий Антоній не послав своїх ченців раніше для порятунку мандрівників, поки іще не помер один із них? Таке питання воістину недостойне християнина, тому що це не було справою святого Антонія, але це був Суд Божий. Сам Бог прорік Свій праведний вирок: одному – померти, а іншому – жити. Бог же відкрив Свою волю і преподобному Антонію про порятунок мандрівника.
У 1117 році по всій Італії стався землетрус. У місті Медіолана в одному будинку знаходилося кілька його мешканців; раптом із двору почувся голос, що кликав вийти з будинку одного з них. Той, кого кликали, не розумів: хто і навіщо викликає його? – і тому не поспішав виходити. Тоді якийсь незнайомець підійшов до дверей і став просити, аби той хутчіш вийшов; і щойно той, кого кликали, вийшов з будинку і трохи відійшов, будинок завалився і усі, що були всередині, загинули. Питається: чому ж тільки один із тих, хто перебував у будинку, був врятований, а усі інші загинули? Суд Господній – велика безодня! Хто не бачить ясно в цій події древніх чудес? Так вивів Ангел Господній Лота з його дітьми із Содома, а усіх інших жителів залишив на жертву вогню. Таким же дивовижним чином збережені неушкодженими і багато людей, що знаходилися разом із тими, хто загинув у загальній біді. Що сказати про усе це, окрім справедливого вислову: Суди Твої, Господи, безодня велика і неосяжна! Хто насмілиться сказати Богові: навіщо Ти, Господи, так робиш? Думки бо Мої – не ваші думки, глаголить Господь, і дороги ваші – не Мої дороги. Бо так, як небо вище від землі, так Мої дороги вищі від доріг ваших і думки Мої вищі від думок ваших. (Іс. 55, 8-9).
Святий Григорій казав, що досліджувати сокровенні причини Божих постанов означає протиставляти нашу гріховну гордість Його визначенням. Наша справа – за всякої незвичайної події повторювати слова апостола Павла: О глибино багатства, мудрості і знання Божого! Які незбагненні Його постанови і недослідимі Його дороги! (Рим. 11, 33). У земному нашому житті ми багато чого ніколи не осягнемо розумом. Досить для нас знати і беззастережно вірувати, що Бог справедливий, і в останній День Судний не знайдеться нікого з підсудних, який би сказав щось інше Господові, окрім слів: Праведний єси, Господи, і правдиві суди Твої! (Пс. 118, 137). Одного разу цар Давид, споглядаючи щасливих нечестивців світу, які й інших спонукали до нечестя своїм згубним прикладом, забажав зрозуміти дороги Божі про них. Довго він роздумував над цим і, зрештою, покірливо зізнався: важко мені зрозуміти це, поки не увійду до святилища Божого (Пс. 72, 16-17).
Слід і нам до майбутнього, кращого життя відкласти повне урозуміння незбагненних в нинішньому житті постанов Премудрості Божої. Та і навіщо тобі, неспокійний і надмірно цікавий розуме людський, ворушити усе це? Торкаючись вогню Божественних постанов, ти розтанеш; ти тільки крутитимешся біля цього вогню, подібно до того, як нічні метелики та комарі крутяться вночі біля свічки, аж поки не згорять. Премудрий син Сираховий каже: Дивні діла Господні, величні вони. І сокровенні таємниці Його перед людьми (Сир. 11, 4).
Передвічний Всемудрий Бог усе розклав мірою, числом і вагою: силі і волі Його хто опиратися може? Навіщо ж ми, нікчемні, чванимося своєю гордістю і дерзновенно силимося зважити тяжкість вогню, змінити швидкість руху вітру або повернути вчорашній день? Досить для нас вірувати, що причиною усіх причин є воля Божа. Бог попустив, Бог захотів, Бог створив усе. Чого ж іще дошукуватися?..
Підготовлено за матеріалами сайту “Глас”.
Идет загрузка ...